Володимир ЦИБУЛЬКО: «Навіщо такі «Великі» малим?»

актуальна тема

Опублікована на нашому сайті стаття політолога Станіслава Федорчука «Великі Українці» чи увічнення сала?» зачепила актуальну для суспільства тему і отримала чимало відгуків серед митців та політологів. Один із них – статтю відомого письменника та громадського діяча Володимира Цибулька – публікуємо нижче.

Телевізійні формати як відомо річ апробована не тільки увагою глядачів, а й рекламними рейтингами. От і претензійний «Інтер», відзначившись, явно навчившись у політиків, перехопленням формату «Свободи слова, вирішив вистрелити проектом «Великі українці». Вся підготовча реклама та технологічне підігрівання певної інтриги насправді породило не просто велике розчарування, а переконливе відчуття що за месійністю «Великих» передбачався явний намір плюнути в душу малим. Українцям! Чи укрАїнцям?

Адже понівечену імперією та комунізмом етнічну природу українства пропонувалося оздоровити і прикрасити, чи пак додати ваговитості за рахунок політичного українства. Не розібравшись в дефініціях продюсери проекту спробували підкріпитися авторитетною думкою такого собі третейського суду. Так що цей суд у продовження каламуті дефініцій уперся в певну специфіку формування. Враження було таке, що основним завданням «Великих» було не народити надію на спроможність нації, незалежно етнічної чи політичної, долати виклики майбутнього, а напередодні поминальних заходів Голодомору вибілити, виправдати радянську чи то російськоцентричну історіографічну модель. Здається в списку великих переважала когорта всілякого роду національних нищителів та колаборантів. Тому навіть «пунктик» комуніста Симоненка про те що Ленін мовляв також великий українець виглядав майже безневинно. Бо тоді Гітлер – великий єврей. Добре, що толерантна аудиторія в доступний спосіб підкореговувала наміри модератора. Але виносячи в заголовок «великі українці» слід пам’ятати про те що в домінуючого прощарку громадян українство як графа в паспорті в радянські часи асоціювалося як початково програшна позиція. Українцем було не вигідно бути. Та чи стало вигідніше бути титульною нацією в незалежній Україні? Здається краще стало лише «совкам» та всіляким іншим україножерам . Легкість від безкарності завжди кличе на нові подвиги. Той хто репетує про другу державну мову так ніколи більше однієї й не вивчить.

Важко говорити про справжні бажання виконавців даного проекту, але такі дражливі речі такими сирими і неаргументованими в ефір не повинні виходити. Тому і результати голосування можуть бути більш ніж несподіваними. Якщо ж оцінювати за певними стереотипами подібні проекти то перше на що повинні були орієнтуватися продюсери то це на саме нежалежницьку історіографічну модель. На формування нації майбутнього. Шевченко може стати великим українцем в результаті подібного шоу. Але тільки не Тарас! З огляду на кількість згадок у щоденному ефірі. І слід дуже добре памятати чиї імена формують стереотипи. Друзі або нейтральні нас називають українцями. За логікою ж україноненависників найбільшим українцем є Степан Бандера, адже бандерівець – ніщо інше як синонім патріота. Тарасівцями чи богданівцями ж нас не називають. Хоча б і не шкодило. Але бандерівець, в уяві ворога це людина, котра любить до самопожертви Україну. Як любив її бандерівець Роман Шухевич і любить теж бандерівець Юрій Шухевич.

Системою координат для відліку «великих» має бути націєтворче начало плюс висока мораль. І ще – жертовність заради високої мети. Тому паразитарне політиканство не повинне брати участі в подібних проектах. З якою мораллю чи точніше моральною руїною в голові можна пронувати в перелік «великих» наприклад Троцького. Хоча здається українству набагато корисніший Жаботинський.

В принципі етнічна природа українця перетерпіла море образ і гори кривд за часів недокомунізму, але подібні принизливі речі в незалежній державі для титульної нації неприпустимі. Плюньте в душу росіянинові в Росії Путіна. І відповідь не забариться. Я вже не кажу про можливість існування на віце-премєрській посаді росієненависника. В Україні можливе всяке. А Савік Шустер скільки б не випячував свій професіоналізм ще не скоро наблизиться до розуміння української душі, української і політичної, і етнічної природи. А він здається й гордий з того що працюючи в Україні, не обовязково розуміти Україну. А тим більше коли мова заходить про розуміння української культури як системи збереження ідентичності. Годі вже казати про природу сьогоднішньої модернізації цієї ідентичності. Хай навіть модернізування політичної ідентичності, знов і вже вкотре за рахунок етнічної . Комусь дуже кортить, щоб від титульної нації лишився тільки топонім у назві країни, а все решта продовжилося уламком імперії. В силовому полі культурних кліше зовсім іншої нації. І це в час коли на виборчі дільниці готується прийти покоління незалежності. Тобто ті хто ніколи в імперії не жив.

Що ж до всіляких рад апологетів, чи третейських судів то не політикам у них засідати. Адже ніхто, крім інтелігенції, не був сторожовими псами ідентичності. Коштом власної репутації, добробуту родини і часом свободою. Не для того щоб на цій ідентичності потім паразитували всілякого роду недополковники та перетабачники.