Італієць Михась, який боровся за незалежність України

Травневий день як виклик долі

Однієї сльозливої весняної днини, схожої більше на пізню жовтневу, ми разом з фотокореспондентом Й.Головацьким притарабанились на старенькому УАЗі, що світив дірками, мов козацька шапка-бирка, до подвір’я Дмитра Проценка, що в селі Палагичах Тлумацького району Івано-Франківської області. Вулиця Потік, на якій той мешкав, якнайкраще відображала сутність сільської, рясно вкрапленої вибоїнами і калюжами, дороги. Зазнайомившись із господарем і розповівши про мету приїзду, ми зніяковіло зрозуміли, що у сільській раді, куди ми попередньо звернулися за допомогою, нас, образно кажучи, підвели під монастир: Дмитро Олексійович у нашому редакційному завданні нам не допоможе. І це стало ясно як білий день. А між тим, Йосип Головацький завів розмову про минуле Дмитра Проценка. І мимоволі співрозмовник привідкрив завісу дивовижної історії, в якій переплелись героїзм, сила духу і безмежна жертовність заради чужої свободи. Дмитро Олексійовичі, якому на той час виповнилось 65-ть літ, ні сіло ні впало пригадав ( як ви думаєте що?) свої юні повстанські роки. Благо, тоді, у 1992-му, про період національно-визвольних змагань вже говорилось на повен голос і писалось безпечно, без загрози потрапити під пильне око КДБ. Розмірковуючи, що нам вдіяти із вказівкою редактора, краєм вуха слухав Д.Проценка. Він зокрема розповідав фотографу, який був удвічі старшим за мене, а, значить, викликав більшу довіру, про те, як 18-річним юнаком потрапив в Українську Повстанську Армію, спізнавши героїзм і злиденність повстанських маршів. У розмові, котра, як на мене, затягувалась, пан Дмитро небавом обмовився про … італійця, який разом з ним і вояками трьох сотень куреня Довбуша вели нерівний і запеклий бій біля гори Синяк, що в Карпатах. Цей факт враз сколихнув мене, вивівши із задуми, і я, поставивши кілька запитань оповідачеві стосовно італійського вояка, вибачився, запропонувавши фотографу їхати, бо сурми буденного газетярського клопоту кликали нас у дорогу. Про себе я вирішив, що коли-небудь обов’язково досліджу детально цю непересічну подію – перебування іноземного громадянина в лавах УПА. Безумовно, для цього потрібен був внутрішній поштовх, вибух так би мовити особистісної енергії.

Я повернувся до цієї теми майже через десять років. Моїм бажанням привідкрити таємницю невідомого італійця, воїна УПА, керувала, мабуть, не лише доля, але й Бог.

Знищити більшовизм, поки він не дійшов до кордонів Італії

Перелопативши майже тридцять томів «Літопису УПА», виданих у Торонто (Канада), зустрівшись із десятками очевидців і випадкових свідків далеких і трагічних подій України, я усвідомив, що відомості про Августо(Августина) Донніні – фрагментарні, далекі від цілісності. Одне добре знаю: вони – достовірні і безцінні.

А. Донніні народився у 1920 році у вічному місті – Римі, у багатодітній сім’ї. Батько – до першої світової війни – листоноша, а після неї – інвалід. Мізерної його пенсії ледь вистачало на прожиття. А тому мати змушена була важко працювати, щоб забезпечити себе і чисельну родину найнеобхіднішим. Перші свої кроки малий Августо робив серед мурів древнього Риму, в якому кожен камінь дихав історією. Щоденні дитячі мандрівки історичними місцями будили в його серці не лише трепет перед величчю будівничих Римської імперії, але й почуття національної гордості та любові до своєї рідної Італії.

Завершивши навчання в середній школі, Августо вирішив студіювати медицину. Він надіявся і мріяв, що його фах стане в нагоді для порятунку життів людських у мирні будні. Але сталося по-іншому. Хурделиця другої світової війни привела А.Донніні на Україну. У складі окремих частин італійської армії він повинен був воювати проти більшовизму на боці німців. Але він став на прю проти більшовицької армади, перейшовши на бік Української Повстанської Армії.

Августо Донніні, як мені стало відомо, з 1943 по 1946 роки зі зброєю у руках боровся за нашу незалежність в рядах нескореної і непереможеної УПА. Українську волю він боронив спершу у герці з фашистськими, а після і з більшовицькими загарбниками. Йому поталанило: найяскравіші свої перемоги, найуспішніші бої проти ворогів України Августо провів у Чорному лісі (30-кілометрова смуга лісу між Станіславом і Калушем) під орудою Грегота – Різуна, легенди Чорного лісу, полковника Василя Андрусяка, пізніше командувача 22-м Станіславським тактичним відтинком УПА воєнного округу «Чорний ліс», якого посмертно нагороджено найвищою відзнакою УПА — Золотим Хрестом Бойової Заслуги. А.Донніні разом з побратимами вистояв у важких боях 1944-1945-х років за Чорний ліс, коли більшовики кидали проти повстанців цілі дивізії за підтримки танків, артилерії та авіації.

Худорлявим, чорноволосим, середнього зросту, веселим і жартівливим, людиною, яка дуже радо спілкувалась з побратимами, – таким запам’ятав собі Августа вояк УПА Чайка.Бойовим гаслом А.Донніні стали слова: «Знищити ворога – більшовизм – допоки він дійде до кордонів Італії».

Це наші гори – вони поможуть нам

Восени 1945 року командир Довбуш, сформувавши навколо себе стрільців, за завданням УПА повів бійців у Карпати. З ними пішов і лікар УПА, італієць А.Донніні на псевдо Михась. Курінь розквартирувався над селом Любіжна, щоб перепочити і спланувати напад на місто Делятин. Під вечір 30 листопада 1945 року пролунав наказ курінного рушати. Дорога видалась важкою, бо на переході траплялось чимало ярів. Сотні розчленувались, оточивши місто з трьох боків. Об 11-й годині вечора за сигналом ракети курінь атакував Делятин. Упродовж бою, який тривав усього годину, шквальним вогнем повстанці знищили 20-ть автомашин, цистерни з бензином, мінометними пострілами підпалили будинок НКВД і тартак(пилораму). Із цього бою курінь Довбуша вийшов без найменших втрат, натомість було вбито 30 солдатів НКВД.

Природа Карпат, яка досі допомагала повстанцям, враз піднесла несподіване випробування: сніг білим простирадлом укрив долини і верхів’я гір. Цей недоречний сніг більшовики використали з користю для себе. Під горою Синяк у селі Луг курінь оточили московські зайди. Зав’язався запеклий бій. Задля знищення повстанців було залучено бойові літаки. Власне у цей час, коли навколо вибухали авіабомби, а кулі свистіли підступно біля брів, уперше зустрілись Д.Проценко, 19-річний вояк УПА, і Михась, лікар з сонячної Італії. За словами Дмитра Олексійовича Проценка, А.Донніні стояв, прихилившись до високої смереки, у російській шинелі з крісом у руках.За крок від смерті, римлянин все повторював про бомбардування, Чорний ліс і згадував … Марію. Святе ім’я злітало з його уст мов «Отче наш». Можливо, що воно було італійською молитвою, а, ймовірно, що ім’ям української дівчини. Однієї із тих, які виносили Августу хліба і молока, коли він у складі дозору повстанців, обстежуючи залізничний шлях, завітав до села Викторова Галицького району.

Командир Довбуш таки вивів своїх стрільців з оточення: бій під горою Синяк не став домовиною для сотень повстанців, як того прагнули більшовики. Карпатські гори вкотре дали прихисток воїнам УПА, серед яких був чужий італієць, але з рідним йменням для галичан – Михась.

Останній бій римлянина

Вирвавшись з більшовицьких лап, курінний Довбуш передав три десятка бійців УПА сотенному Шаблі і наказав пробиватися на тлумацьку землю, бо ж більшість з цих вояків були вихідцями з цього краю. Шість днів, крізь хурделиці, морози і сніги, обморожені і голодні, за маршрутом Луг-Зелена-Битків-Пороги-Грабівка-Підпечари-Остриня жменька повстанців здійснила виснажливий прехід. В остринському лісі, що на Тлумаччині, сотенний розпустив по домівках декого з повстанців, зокрема Д.Проценка з Палагич, І.Солонину з Вікнян.Дім же Михася, італійця, знаходився у Римі, а тому він зостався із сотенним Шаблею та іншими вояками УПА. Тримаючи у руках зброю, якою виборював нашу свободу, Августо як медик ще й знаходив можливість полегшити біль фізичних страждань своїм побратимам по боротьбі. Його добре пам’ятає нині суща у Вікнянах 83-річна Катерина Солонина, вдова І.Солонини, воїна УПА, який, повертаючись з карпатського рейду додому, обморозив ногу. А.Донніні робив перев’язку ноги Івану Солонині, обіцяючи прийти знову. Але невдовзі І.Солонину заарештували, »впаявши» десять років магаданських таборів (до речі, влада рад Д.Проценка» нагородили» путівкою у норильський концтабір, де він став учасником відомого повстання політичних в’язнів). А італієць Михась таки дотримав слова – він прийшов у село Вікняни, щоб назавжди зостатись у пам’яті його жителів.

А трапилось наступне. Однієї з темних повстанських ночей наприкінці лютого 1946 року на вулицю Ковалеву, що у с. Вікняни, непомітно зайшов рій УПА, щоб відплатити зрадникові, який мешкав тут. Повстанці не відали, що біля обійстя зрадника, у засідці, перебувають солдати НКВД. Як тільки стрільці ступили на подвір’я, по них відкрили вогонь. Зав’язався короткий бій, в результаті якого було вбито лікаря з Риму Августо Донніні. Він упав біля хвіртки першим, узявши вогонь на себе і урятувавши від смерті своїх українських побратимів. Крім нього, інша енкаведистська куля відібрала життя у молодої сусідської жінки Марії Дмитрів, яка тримала на руках однорічного сина. Немовляті свинець обпік ногу, залишивши рубець на все життя.

Наступного ранку 18-річна Марія Кузів з сестрою Євгенією, яка була на рік старша, на прохання матері взяли відра і пішли по воду, а насправді глянути на убитого повстанця. Як згадувала М.Кузів, італієць Михась лежав горілиць, його карі очі дивились у небо. Їй стало шкода молодого хлопця, а тому вона взяла свою хустину і накрила йому обличчя. Цього ж дня, увечері, старші вікнянці поховали тіло італійського хлопця, вояка УПА, на псевдо Михась, у могилі біля місцевої церкви Пречистої Діви Марії.

Громада села Вікняни, що на Тлумаччині, належно увіковічнила пам’ять про лікаря УПА А.Донніні. Насамперед звела гранітний пам’ятний знак на місці його поховання (до речі, крім римлянина, там поховані місцеві вояки УПА М.М.Микитин, М.П.Гордій, С.М.Іванішин, М.І.Качорак та М. Шкварок) і назвала на його честь одну із сільських вулиць.

«Живи, кохана Україно! Твоє тривале страждання розчулило і розчулює Європу, що має серце …» – ці слова належать італійцеві. Але не Августо, а письменнику, педагогу і журналісту, голові культурного центру «Італія-Україна» Даніло Збрані, який мешкає у місті Піза. Уже кілька років поспіль він відвідує могилу свого славного земляка, пише про нього і про Україну численні статті в італійській пресі, а торік привіз книгу «L’Orrore come Ideale» (Ідеалом було страхіття), над якою працював шість років. У третій частині цієї книги розповідається про нас, українців, про нашу боротьбу за свободу і незалежність. Але це вже інша розмова про іншого італійця…

Михайло БАТІГ

На фото: гранітний пам’ятний знак на могилі повстанського лікаря А.Донніні і місцевих воїнів УПА у селі Вікняни; меморіальна гранітна плита на хаті, з якої починається вулиця, що названа на честь Августо Донніні.