Інша країна
Інша політика
Iнша культура
Інша музика
Інший театр
Інше кіно
Форуми
Автор про себе. За походженням та станом душі – киянка. Авторка поетичних збірок «Непокора життя – це не гріх» (1998 р.), «Нарікаю іменем» (2006 р.). Дипломантка Міжнародного конкурсу кращих творів молодих українських літераторів «Гранослов-99». Лауреат конкурсу "Рукомесло - 2006" у жанрі драматургії. Поетичні та прозові тексти друкувалися у часописах: «Ї», «Київська Русь», «Нова проза», «Вакації», «Молоде вино», «Гранослов‘99», «Digital Романтизм» (2006, 2007). Нинішній пункт земного перебування – Deutschland, Bonn. Улюблений колір – червоний.
«Ніжність»
Драма на дві дії.
Дійові особи.
Лідія Михайлівна – 35 років. Лікар-кардіолог. До неї приходять приречені.
Володимир – 50 років (чоловік Лідії Михайлівни). До останньої секунди свого життя сподіватиметься, що він щасливий.
Олена Федорівна – 75 років. Літня жінка, невеликого росту, худощава. Доглядає свого сина (Мирослава)… Кожен теперішній день вона зустрічає із вірою про наступний.
Мирослав – 40 років. Надзвичайно талановитий чоловік. Має десяток запатентованих відкриттів, численні публікації у іноземних журналах. Проте… для країни, в якій він живе, його ніколи не було і немає... Він – тяжко хворий, при смерті.
Андрій – товариш Мирослава (35 років). Приватний підприємець, має свою справу. Його віра у краще примушує жити навіть абсолютно безнадійних.
Молода пара: Ліля та Борис чекають на дитину (обом по 25). Їм пообіцяли Надію. От вони нею і живуть.
Чорний
Білий
Дія1.
Сцена1.
Сцена абсолютна пуста. Оформлення: мають домінувати світло-сірий та білий кольори.
Світло: спокійні, ледь приглушені жовті промені.
На сцену виходить Чорний (молодий чоловік у чорному одязі), несе стілець, ставить його не по центру, ближче до куліс. Поставивши, мовчки виходить. За кілька секунд з»являється знову, несе у руках журнал, кладе його на стілець і покидає сцену.
Виходить Володимир. З його появою настає напівтемрява, постать освітлює яскравий білий промінь. Підходить до стільця, хоче сісти, проте помічає, що на стільці лежить журнал. Кілька секунд здивовано озирається навколо, потім бере його у руки і сідає.
Володимир: Це не Ваш?.. (звертається до глядачів) Таки – не Ваш (накладає окуляри, читає вголос назву) Ніж-ність… Чудово… Мабуть забуло якесь молоде дівча. (гортає сторінки) Так-так… весільні сукні, обручки, закохані обличчя… Мішура. Усе це сміття. Дурне дівча. Зовсім нерозумне. І не дивно, що забуло. Вони тепер всі такі.
Кидає журнал на підлогу, підводиться, деякий час стоїть і просто дивиться у на глядачів.
А я до Лідусі. Так-так. До неї (усміхається, наступне речення зовсім пошепки) Я – її чоловік.
Хоча для пацієнтів вона - Лідія Михайлівна. Ось сиджу, чекаю. Навіть на прийом записався. Сьогодні хочу бути її пацієнтом, як двадцять років тому... Коли я вперше побачив її. Уявляєте, відчиняються двері – і заходжу я. Вона зрадіє, просто переконаний. О! (підводиться, піднімає журнал, повільно іде вглиб сцени, зупиняється) Покажу їй «Ніжність». Геніально! Уявляєте мою Лідусю у весільній сукні? (істерично сміється) Ні? Не уявляєте? І я…(глибока пауза) У неї її ніколи не було.
У цей момент виходить Чорний, несе два стільці, ставить їх поруч зі стільцем, на якому сидів Володимир. Мовчки розвертається і йде за куліси. Не доходячи кілька кроків до куліс, зупиняється.
Чорний: (не повертаючись до Володимира) Покладіть, Будь Ласка, на стілець. «Ніжність» - це ж не Ваше… (виходить)
Володимир: Господи… скільки Лідочці казав, щоб кидала цю клініку (підходить до стільця, на якому сидів, кладе журнал) О! Моя черга. Нарешті… А то, не приведи боже, ще на якого ненормального натрапити…
Іде за куліси. Але через кілька секунд повертається. Звертається до глядачів:
До речі, а ви що… всі також. Приречені? Тоді я вас вітаю. Лідочка, знаєте, у цій сфері неабиякий спеціаліст. Я ось бачите, живу, живу… хоча, давно на небеса моя дорога відкрилась. Але це все вона, моя люба, вона… тримає мене на цьому світі. То ж бувайте. До зустрічі… на небесах. (покидає сцену)
Сцена 2
На сцені три стільці. На тому, що сидів Володимир, лежить журнал.
Світло – дуже спокійне (домінують жовті промені).
Кілька секунд на сцені ніхто не з»являється.
Виходить Мирослав. Одягнений у темний елегантний костюм. На вигляд – дуже блідий і стомлений. Зупиняється біля другого стільця, проте не сідає.
Мирослав: (звертається до глядачів) Ви… також до неї? (пауза) Тоді я без черги. Туди, куди я потім збираюся, чергу не замовляють, навіть навпаки… намагаються отримати відстрочку. Так що вважайте, що я по запису. (сідає на стілець) Сумно. Усе відбулось. Навіть моя болячка, яка стільки часу мучила мене, сидить і заламує собі руки… Якось по-людськи навіть трохи жаль її. Але нічого. Що їй – знайде собі інше пристанище. Годі про це.
Бере у руки журнал, довго дивиться на нього, усміхається.
Ніжність… Хочу відчути її на дотик… Востаннє… Перед відходом… Все було у житті. Але… не вона.
Підводиться, якийсь момент просто дивиться в зал, а потім повільно проходжується вглиб сцени. Зупиняється.
З»являється Олена Федорівна, мати Мирослава. Сідає на третій стілець.
Мама: Прийшла попрощатись. Це ж треба – і черги немає. Так вперше. Бо завжди стільки люду… Молоді, старі, діти… І у всіх – серце. Болить серце. І що ти зробиш? Немає ради, немає. Серце… Хіба воно може стільки всього витримати?
Мирослав: Ні. Не може.
Мама: (розгублено) Ти?.. Миросю… я тебе не побачила.
Мирослав: (підходить до матері) Мамо, тобі болить?
Мама: Болить, сину, болить... Серце – воно таке. Немає ліків, немає. Хіба що… без нього.
Мирослав сідає на підлогу біля матері, кладе голову їй на коліна.
Мирослав: Я бачу один і той же сон… уже скільки років. Постійно. У ньому – ти. Тримаєш на руках маленьку Христинку. Ви стоїте біля вікна. Обличчя Христинки майже не видно, тільки чути дитячий сміх і вітер розвіває її вогнясті кучері. Ти цілуєш пухнасті щічки, пестиш її волоссячко, а потім… усе поглинає темрява… Кімната пуста. Немає нікого… Кожного разу я прокидаюсь із думкою, що немає нікого…
Мама: (гладить його волосся) Нічого. То тільки сни. Вони минуть. Колись покинуть тебе.
Мирослав: Жаль мені Христинки. Одна. Бачу її тією маленькою дівчинкою, а вона тепер – зовсім доросла жінка, яка стала для мене чужою… Сестра. Своєю хворобою я забрав у неї тебе. Чи простить?..
Мама: Їй важко.
Мирослав: Кілька років не бачив Христини. Не приїздить до мене, не хоче.
Мама: Ох, Мирославе… А ти… скільки ж вона кликала тебе повернутись, покинути все і повернутись. І мене… повернути…
Мирослав піднімається з підлоги, сідає на стілець поруч із матір»ю.
Мирослав: Прости (на мить замовкає). Каліка… приречений – це той, ким би міг бути у її житті? Ні… А я хочу бути для неї братом, а не… калікою. Братом, якого вона пам»ятатиме як світлу живу людину, а не…мерцем за життя.
Мама: Що ж, сину, так вирішив ти. (підводиться, трохи проходить вперед, стоїть до Мирослава спиною). Андрій учора приходив до тебе. Питав, як здоров»я. Сказав, що ти мав із ним учора зустрітися.
Мирослав: Не зміг я. Промовчати би не зміг, а сказати – ти ж знаєш мене. Ну як йому скажеш, що будинок, в якому живе, побудований всупереч нормальній логіці та інженерній грамоті. Що будинок його – похилений вбік, та це ж видно неозброєним оком! А там він живе, і сім»я і діти. Страшно… Я знаю, що може статися в одну ніч, в один день, в одну секунду.
Мама: (підходить до нього) Мирославе, ніхто, крім тебе цього не бачить. Я думаю часто, ну чому саме ти… Навіщо? Чому не хтось інший несе цей тягар. Нехай би і ти не бачив, нехай би і ти не знав нічого! Як сотні інших синів… Як сотні тих матерів, що не знають, як на очах помирає син у пекельних муках! Не знають…
У цей момент виходить Чорний і ставить наступний стілець. Поставивши, мовчки іде за куліси.
Мирослав: Мамо… Це вже по мою душу… (цілує її руку, швидко іде зі сцени).
Якийсь час мати нерухому сидить і дивиться у зал, потім повільно підводиться, тримаючись за серце.
Мама: Сину, мій сину… Куди ж ти, навіщо?.. (голос її тремтить) Живи… Тільки живи…
На сцену виходить Андрій. Кілька секунд вагається – іти чи повернутись. Але вирішує іти, підходить до матері Мирослава, Олени Федорівни.
Андрій: Ви… Вам недобре?..
Олена Федорівна: (бере Андрія за руку) Недобре… Мирослав… Він – помирає. За ним уже приходили... Вдруге – буде усе востаннє. (підводить на нього очі, на якусь мить замовкає, а потім вражено запитує) Але, Андрію!... навіщо ти тут? Ні-ні. Ти маєш звідси іти. Чуєш? Ти маєш хутко іти звідси. Тебе ніхто не повинен бачити, чуєш, ніхто… з них. Ніхто… Іди, синку, іди!
Андрій: (збентежено) Та ні. У мене є причина, аби бути тут. Просто мені порекомендували… Кажуть, Лідія Михайлівна гарний кардіолог, можливо… вона зможе встановити діагноз моїй мамі. Знаєте, щось із серцем у неї зовсім погано… Лікарі нічого не можуть. Кажуть, що аномалія. Потрібен діагноз. Потрібна причина. А інакше… Інакше може бути все.
Олена Федорівна: Інакше – нічого не може бути. Мама все витримає. Серце… Треба навчитися жити з біллю. Твоя мама зможе. Якщо вона не прийшла – то значить серце випробовує її на міцність. Вона витримає! Чуєш, вона витримає, раз не прийшла… (говорить дуже схвильовано) Геть! Іди геть! Чого ж ти лізеш у пекло? Сини… Боже… Вам жити треба! А ви – у пекло… за матерями. Куди? Геть! (махає на нього руками).
Задкуючи, Андрій повільно покидає сцену. Мати Мирослава схрещує на грудях руки і тихо читає «Отче наш». У цей час виходить Чорний, у руках несе іще два стільці. Проте, дійшовши до середини сцени, зупиняється.
Чорний: (різко) Де?!..
Олена Федорівна: (спокійно) Нікого.
Чорний: Але ж був…
Олена Федорівна: Мій син. Був.
Чорний: І тільки?
Олена Федорівна: Поверни сина. Поверни…
Чорний: В обмін на іншого… того, який приходив сюди хвилину назад. Хоча ти і кажеш, що… не було нікого (сміється). Ти ж мати – вирішуй.
Олена Федорівна: (дуже голосно) Богородице Діва, радуйся. Благодатна Маріє. Господь з Тобою... Благословенна Ти між жонами, благословен плід утроби Твоєї…(на мить замовкає) Ти ж віддала його… Народила, щоб віддати… Так має бути… Віддати.
Чорний: І… віддаєш?
Ставить наступні стільці поруч із іншими. А один ,той, що виносив раніше, бере у руки, щоб забрати зі сцени.
Олена Федорівна: Мирослава уже забрали. Без мене.
Чорний: А як щодо… іншого? Може ти передумала?
Олена Федорівна: Іншого не було…
Чорний: Що ж - сама вирішила (іде за куліси)
Олена Федорівна: (підходить до самого краю сцени, говорить неголосно) Не було…
Світло повільно гасне .Темрява.
Сцена 3
Світло – тьмяне. Сцена у напівтемряві. Яскраві промені освітлюють лише акторів.
На сцену виходять Борис та Ліля.
Ліля: Тут дуже темно… Сіро… Що це за лікарня?.. Навіть світла немає… Пішли звідси, мені недобре тут.
Борис: (озирається) Справді, дивне місце… Але ж ти сама розумієш, ми повинні зустрітись із лікарем. Для нас – це надія. Кажуть, Лідія Михайлівна дуже гарний кардіолог. Може бути - останній шанс.
Ліля: (дуже хвилюється) Не хочу останнього шансу. Я все вирішила. У нас буде… у нас уже є дитина. Ні на що більше не погоджусь! Чуєш, я буду народжувати.
Борис: (пригортає її до себе) Заспокойся, заспокойся. Все добре. Звичайно, що ми уже все вирішили… Але ж ти уже доросла дівчинка – сама розумієш – на що ми погодились. Я боюся втратити тебе. Боюся…
Ліля: (спокійно) А дитину?
Борис: (тихо) Обох. (сідає на стілець)
Ліля: (підходить ближче до куліс так, начебто збирається піти. Зупиняється, дивиться на Бориса) Я іду звідси.
Борис: (підходить до неї, бере її за руку, говорить дуже лагідно) Ні… Залишись, благаю… (Ліля заперечливо хитає головою) Ну послухай… чому я повинен уже вкотре тобі пояснювати, навіщо ми тут?.. Скільки лікарів ти повинна вислухати, щоб ти відмовилась, відмовилась... (дуже хвилюється) Твоє серце не витримає! Обстеження, тести, кардіограми, уже томи, цілі паперові гори з твоїм діагнозом – і на все, на все стоїть тільки одне: ні! Ні! І ні!
Ліля: Тоді навіщо ми тут? Ти вкотре хочеш почути наш… мій… вирок?
Борис: (тихо) Ні. Я…(на мить замовкає) мені здається, що лікарі помиляються, що існує рішення, що воно справді таки є. Вони нічого не тямлять, не знають… (відходить на кілька метрів від Лілі) А тут… Буквально на днях я прочитав у медичному журналі лист однієї жінки. У неї була невиліковна хвороба серця. І їй, так само, як і тобі тепер заборонили… лікарі заборонили народжувати.
Ліля: І… що?
Борис: Тепер у неї син. Вона – щаслива… Це був лист-подяка лікарю, який і врятував їх обох. Власне, саме з того листа я довідався про Лідію Михайлівну. Якщо вона врятувала ту жінку, значить… і ми можемо мати надію.
Ліля: Але надія є завжди… Незалежно. Я не вірю… Я не хочу знову слухати одне і теж. Ну зрозумій! Не хочу! Мені недобре тут! (тримається за серце) Мені недобре! (покидає сцену)
Борис залишається один. Підходить до стільця, сідає на нього… У цей момент виходить Чорний. Забирає один стілець зі сцени, повертається, щоб піти, але… зупиняється:
Чорний: Ти?
Борис: Вибачте…
Чорний: Ти сам так захотів, чи вона попросила?..
Борис: Про що Ви?
Чорний: А ти навіть і не здогадуєшся?
Борис: (роздратовано) Послухайте, у мене немає ані найменшого бажання відгадувати ідіотські загадки.
Чорний: (стає за спину Бориса, нахиляється до нього) Не хвилюйся, бажання приходять із часом… Чекай. Усе відбудеться швидко (розвертається і хутко виходить).
Борис: (різко встає зі стільця і кричить навздогін) Що відбудеться? Що… відбудеться?..
У цей момент на сцені з»являється Лідія Михайлівна. Підходить до Бориса. Якийсь момент пильно на нього дивиться, а потім проходить повз нього. Борис стоїть у неї за спиною.
Лідія Михайлівна: Ви … до мене?
Борис: (трохи розгублено) Так… до Вас.
Лідія Михайлівна: Серце?
Борис: Так. (на мить замовкає) Моя дружина… вона тяжко хвора. Ви – остання надія.
Лідія Михайлівна: (різко повертається до нього) Тоді навіщо ж ти тут?
Борис: Навіщо… ми прийшли удвох...
Лідія Михайлівна: І тільки удвох?
Борис: Так. Ліля… вагітна. Ми чекаємо на дитину.
Лідія Михайлівна: Вона не витримала, а ти – лишився.
Борис: Їй стало недобре.
Лідія Михайлівна: І… чому ти не пішов із нею?
Борис: Хтось же мусить лишитися.
Лідія Михайлівна: А хтось… (у цей момент різко повертається до нього) і піти…
Мовчання. Німа сцена. Промені білого світла, в якому знаходяться актори, дуже повільно згасають. Темрява.
Дія 2
Сцена 1
Світло – дуже яскраве.
Посередині сцени стоїть канапа, біля неї – плетений стілець. На підлозі – килимок. Поруч стоїть невеличкий низький столик – на ньому стоїть великий скляний полумисок, заповнений пшеницею, карафка з водою.. На сцену виходить Білий (чоловік у світлому костюмі). У руках несе одну свічку, ставить її у полумисок.
На сцені – двоє: Лідія (Михайлівна) і Мирослав.
Мирослав сидить на канапі. Лідія стоїть неподалік, спиною до нього.
Мирослав: Ходи до мене…Я скучив за тобою. Дуже. «Ніжність» – то ти лишила?
Лідія: (в задумі) Залишила…
Мирослав: Хто ти є… і ким би не була ти… Я не здамся …
Лідія: (витримує паузу на його слова, підходить до нього зовсім близько) Боже… як же мені хочеться вина із медом!
Мирослав: Сьогодні ти – моя, а завтра…
Лідія: (повертається і повільно іде по сцені) А завтра - ти знаєш сам. Скажи, ким є той чоловік, який би отак міг написати про жінку… Ні не написати, просто взяти і виліпити її, створити?… так що хочеться заламувати руки від такої справжньої присутності. Від такої відкритої істини про неї, про ту (на мить замовкає) справжню… про жінку…
Мирослав: (перебиває її) Я боюся у тебе запитати, а ти робиш усе, щоб мені не говорити…
Лідія: (голос тремтить) Що… Не говорити?..
Мирослав: Ти знаєш, що по мою душу приходили.
Лідія: (зовсім тихо) Не по мою… Мене лишають на муки. Де порятунок? Коли він прийде по мене?
Мирослав: Ніколи він не прийде по тебе. Сама, а тільки сама…
Лідія: Ти про що?
Мирослав: Про тебе.
Лідія: Господи, як пізно усе відбулося…
Мирослав: О ні… саме вчасно.
Лідія: Чому ж раніше ти не приходив?
Мирослав: Бо ти не чекала на мене.
Лідія: Як… не чекала? Я знала, чуєш, знала завжди, що це будеш ти!
Мирослав: Як знала, навіщо за нього пішла?
Лідія: Бо так мало бути.
Мирослав: А я те спитаю завтра у Бога – як мало бути насправді?
Лідія: Замовчи!
Мирослав: Чого ж так? Не хочеш почути… А Чорний – також випадковий?
Лідія: То інше.
Мирослав: Інше… себе продала йому. Навіщо?
Лідія: Я рятую людей!
Мирослав: Кого ж ти рятуєш? Приречених… отих, котрим лишилося жити години, а ти їм даруєш іще кілька днів, як щастя. А може то муки для них?
Лідія: Самі того просять!
Мирослав: То не вони, а страх.
Лідія: А ти… чого хочеш від мене?
Мирослав: Нічого. Я люблю тебе.
Підходить до Лідії, цілує її. Вона не відсторонює його, але заперечливо хитає головою.
Лідія: Не треба.
Мирослав: Не треба… бо Чорний на черзі? За мною…І по моїй смерті? (світло на сцені поволі згасає, постаті акторів освітлюють слабкі білі промені)
Лідія: (Відсторонює Мирослава, відходить від нього на невелику відстань) Бо Чорний приходив по тебе. Вже.
Мирослав: І що, передумав… мене дочекатись?
Лідія: Ні.
Мирослав: А що так…
Лідія: Бо я попросила… тебе не чекати. Сьогодні.
Мирослав: Для мене просила день, а для нього… лишила вічність.
Лідія: Для тебе лишила… себе.
Мирослав: Ти знаєш… навіщо прийшов.
Лідія: (пошепки) Знаю…
Мирослав підходить до столу, присідає біля нього і запалює свічку. Підходить до Лідії, міцно пригортає її до себе.
Мирослав: Що завтра буде… Завтра горітимуть свічі, але на те буде інша причина… Провалля… Запалюють свічі на смерть – ти знаєш. Ти не приходь…заклинаю (цілує її волосся). Бо то вже не буде мене і буду не-я. Але… це буде завтра. Тільки завтра. Час…холодним інеєм запікся у мене на скронях. А ще ж молодий… (цілує її щоки, обличчя) і хочеться жити, і бути з тобою, хоча і без тебе. Віддай свою ніжність… мені. Востаннє… допоки горить свіча ще сьогодні.
Лідія: (закриває долонею його вуста) Мовчи… Буде так - назавжди. Та якби ж я могла, то пішла би услід за тобою. Але ні, не лишай… її. Ніжність візьми… Забери, що твоє назавжди. Не лишай на поталу іншому…забери (цілує його)… мою ніжність.
Мирослав підхоплює її на руки, вони покидають сцену.
Якийсь час на сцені ніхто не з»являється.
Виходить Чорний. Підходить до столу і бере у руки запалену свічку. Кілька секунд спостерігає за її мерехтінням, а потім повільно задуває…тільки так, щоб вона погасла не відразу. Наступає суцільна темрява.
Сцена 2
Світло – яскраве.
На сцену виходить Борис. Іде дуже нерішуче, озираючись. Зупиняється посередині сцени, дивиться в зал. Підходить до канапи, сідає.
У цей час з»являється Білий (одягнений у світлий костюм), тримає у руках дві свічки. Мовчки проходить повз Бориса, ставить одну у скляний полумисок, а іншу кладе неподалік на столі. Не дивлячись на Бориса, звертається до нього:
Білий: Вона трохи спізниться. У неї нещастя. Помер.
Борис: Хто… помер?
Білий: Її (на мить замовкає і здивовано дивиться на Бориса, усміхаючись) пацієнт. Ах… ви мабуть новенький. Як правило, хворі все знають одне про одного. А це був, знаєте, особливий пацієнт, її улюблений.
Борис: Послухайте, ви говорите жахливі речі.
Білий: (іронічно) Та невже? А що ж я сказав?..
Борис: Ви так говорите… «улюблений»… начебто це помер її… собака, а не…
Білий: (перебиває його) Чоловік? І справді, хто ж так говорить про своїх пацієнтів…
Борис: Хто ви?
Білий: (здивовано) Як, хто - Білий.
Борис: (іронічно) Ти ще скажи Чорний.
Білий: Та ні… Білий. Я що - моя справа маленька, ось приношу свічки та й годі. А Чорний – птаха важлива. Від нього, можна сказати, залежить усе. Але він має сьогодні багато роботи.
Борис: (нервово) Це не лікарня, а божевільня якась!
Білий: А що, між цими двома установами є суттєва різниця?
Борис: (схоплюється з канапи, щоб піти, але Білий різким рухом садить його на місце) Занадто пізно, хлопче. Тобі доведеться лишитись.
У цей момент до кімнати заходить Лідія Михайлівна (вона одягнена у елегантний чорний костюм та білу блузу) Білий мовчки виходить.
Лідія Михайлівна: Вибачте, що запізнилась. Білий мабуть Вам наговорив різних нісенітниць, не звертайте на нього уваги.
Борис: (трохи розгублено) Та… я так і зрозумів, що всі його балачки - це якась, вибачте, дурість. Інакше це назвати ніяк не можна. Але… невже і справді Білий – це його справжнє ім’я?
Лідія Михайлівна: Абсолютно.
Борис: І…що. Існує ще й Чорний?
Лідія Михайлівна: Існує.
Її відповідь приголомшує Бориса. Він підводиться з канапи, підходить до столу
Борис: Скажіть, навіщо все це – дивиться на свічки?
Лідія Михайлівна: (здивовано) А Ви… і справді нічого не знаєте?
Борис: (виглядає дуже пригніченим) Тільки тепер починаю розуміти, що, справді, нічого…
Лідія Михайлівна підходить до столу, бере сірник і запалює його, підносить до свічки, яка стоїть у полумиску, але не запалює її, а тільки тримає сірник біля свічки. У цей момент Борису раптово стає погано, він повільно підходить до канапи, сідає, тримаючись за серце. Задихається, ловить губами повітря. Лідія Михайлівна задуває сірник.
Лідія Михайлівна: (наливає у склянку води і сідає поруч) Нічо