Станіслав ФЕДОРЧУК: Розпізнавання Донбасу

Прикордоння завжди слугує потужним джерелом нестабільності та полем боротьби різних ідей. Для України роль двох прикордонних чинників – Галичини та Донбасу досі залишається фактором системних зрушень  на рівні центру.

Образ «Донбасу» як своєрідної антитези «України», що був ретрансльований від початків української незалежності до сьогодення, не менш міфічний, ніж міф про окрему «донбаську ідентичність». Нереальність обидвох конструкцій виявляється в разі огляду їх з точки зору постколоніального минулого України та Донбасу, як її частки.

Першою і найпоширенішою помилкою більшості оглядачів залишається сприйняття Донбасу, як одного цілого, в якому всі історичні, етнічні й культурні процеси, як на мікрорівні так і на макрорівні були дуже лінійними і гомогенними.

       Велика частина Донбасу була в складі Слобідської України, колоніального територіального утворення, яке на думку імперських чинників, мало займатися освоєнням «нічийних земель». Під «нічийними землями» розумілася територія Війська Запорізького, яку слід було інтегрувати до Російської імперії. Заселення Донбасу, чи вірніше його «залюднення», мало на меті опанування чужого для Російської імперії простором. Цей факт підтверджують штучні воєнізовані містечка, які Катерина ІІ створювала на Донбасі з іноземних частин, наприклад сербських. Крім того, дуже часто козацькі землі діставали у своє розпорядження колишні офіцери царської армії, носії ідеї імперії, її творці на первинному рівні. В межах імперського підходу Донбас і Слобідська Україна були лише територією, оскільки населення козацьких слобід, сіл та містечок розглядалися колонізаторами як тубільне, таке, яке не має права на власне урядування чи голос. Саме в межах імперської інтерпретації частина Слобідської України та частка Донбасу, яка до неї не входила, отримали назву «Дикого поля» для суттєвого та цілеспрямованого «обнулення» прав автохтонного населення та Війська Запорізького на ці землі.

Пізніше, ця концепція знову здобула своє визнання серед частини регіональної еліти на обгрунтування тези про цілковиту «неукраїнськість» Донбасу.

Коротко оглянувши процеси колонізації Донбасу, можемо підбити практичні підсумки, які полягають в тому, що українська та російська моделі колонізації Слобідської України та частини Донбасу суперечили одна одній. Антагонізм виявлявся в цілях та методах цієї колонізації. Козацька та селянська версія колонізації передбачали пошук нового, вільного простору та його облаштування. Російська модель колонізації Слобожанської України мала на меті встановлення власної влади, як над існуючим населенням так і легітимацію права на козацькі землі.

Спроби подати Донбас як чистий лист, своєрідну tabula rasa, до початку індустріалізації це наступна не менш поширена міфологема. Вона виникла як своєрідна інкарнація ідеї «Дикого поля», оскільки обслуговувала нову концепцію панування. Розвиток вугільної та металургійної промисловості в Донбасі пов’язаний з черговою колонізацією, на цей раз іноземним капіталом, британським, німецьким, бельгійським тощо. Те, що це були процеси чергової колонізації свідчать самі стосунки між представниками іноземних кампаній та місцевим населенням. Більшість дослідників, чи скоріше, оглядачів, забувають той факт, що саме селянський елемент був основою для перших трудових ресурсів Донбасу, бо саме сезонність селянської праці дозволяла їм працювати у вугільній  промисловості. В той час як фабричні працівники, мали більшу прив’язаність до міста.

В грунтовній монографії японського історика Гіроакі Куромії «Свобода і терор в Донбасі» є цікаві свідчення про характер та перебіг стосунків між кампанією Джона Хьюза та його працівниками – шахтарями. Він наводить приклад повстання шахтарів, які прагнули їхати додому для роботи на нивах, чим суттєво знижували рівень видобутку вугілля. Основною силою, яка була протиставлена на початку повстання цим шахтарям-селянам, були працівники-англійці, які озброєні в кількості до 300 осіб зустріли демонстрантів та відкрили по них вогонь. Завдяки Луї Бусенару, та його книзі «Капітан Зірви-голова», майже всі охочі могли мати картину боротьби Трансваалю та Помаранчевої республіки проти Британської імперії, однак ми досі не маємо осягнення подій в Донбасі тих часів, з огляду протистояння між селянською масою шахтарів та англійськими колоністами. Навіть більше, керівництво Донецької області й міста Донецька, не тільки увічнило інженера Джона Хьюза у вигляді пам’ятника, а й всупереч академічним працям вивели рік заснування міста за часом приїзду останнього. Таким чином було здійснено спробу чергового «обнулення» образу Донбасу і його нинішнього центру, оскільки слобода Олександрівська, яка на думку академіка П. Тронька, починаючи з 1779 року могла вважатися першопочатком міста, суперечить концепції «Дикого поля», а тим більше індустріально безнаціонального підмурівку краю.

Постання образу Донбасу як виключно більшовицького, а отже і проросійського плацдарму (слід згадати, що частина українців, була мізерною в лавах партії на час революціїі до кінця 20 років ХХ століття) чергова міфологема колоніальної історіографії, що була вживлена до суспільного дискурсу, досі залишається популярною. Те, що більшовики не змогли фактично ніде в Донбасі сформувати великих фракцій, а тим більше отримати більшість після виборів до Установчих Зборів 1917 року, часто прибирається з уваги. Показовим є той факт, що більшовицька влада, наприклад, в Юзівці (нині Донецьк), була встановлена після того, як емісар П. Альфьоров привіз з Петрограду два вагони зброї, яка була роздана пробільшовицьким робітникам, що й вирішило долю місцевих українських есерів та соціал-демократів, які здобули більшість на виборах в Юзівці та підтримували Українську Центральну Раду. З іншого боку, ще один центр Донбасу, місто Бахмут (нині м. Артемівськ), не тільки підтримали Українську Центральну Раду, а й навіть мало власну українську воєнізовану частину.

Під час короткого пробудження від колоніального сну, Донбас став бойовищем для як мінімум 7 сил: махновців, більшовиків, денікінців, військ генерала Корнілова, Врангеля, Гетьманської Варти, австрійських частин армії кайзера.

Вартим уваги є факт, що майже кожна доба історії Донбасу піддавалася не просто ревізії, а суттєвому викоріненню подій та фактів минулого, на догоду різноманітним політико-ідеологічним конструкціям.

Часто, коли постає питання, наскільки Донбас виявляв свою «українськість» протягом історії останніх трьох століть (а зазвичай воно виникає в імперських налаштованих інтелектуалів), то мова фактів не буде у цій дискусії переконливою. Для імперського мислення розпізнавання Донбасу є і залишається процесом імперського завоювання, під час якого історія автохтонного населення чи пак «природних колоністів» є лише епізодом вартим забуття.

Не слід забувати, що українське населення Слобожанської України та частини Донбасу пережили дві або навіть три колонізаторських навали. Перші дві припадають на час Російської імперії, коли мілітарне опанування «нічийних земель» (можна провести аналогію з «землями одзисканє»), змінилося насамперед англійським пануванням (британські підприємці мали в своїй власності найбільше землі в Донбасі), які однаково байдуже ставилися до населення, рахуючи його лише інструментом для власних цілей. Більшовицька колонізація Донбасу була зорієнтована на остаточне перетравлення селянських мас на пролетаріат, який мав здійснювати технологічні звершення в ім’я нової імперії. Документальний фільм Дзиги Вертова «Ентузіазм (Симфонія Донбасу)» (1930) вельми реалістично відтворює картину революційних змін, коли після знищення церков поставав божок індустріалізації, в якій мешканці Донбасу мали зайняти місце почесних гвинтиків великої інтернаціональної технократичної імперії машино-людей.

В межах цих трьох колонізаторських хвиль національне українське питання постійно підмінювалося питаннями соціальними, економічними, політичними.. Для обидвох імперій – як Російської так і СРСР, Донбас був ресурсною базою або територією, на підтвердження цієї тези, слід згадати марші шахтарів на підтримку української незалежності, що яскраво засвідчили їхнє сприйняття можливості подальшого перебування у складі Сходу.

Сентенція «Чи може пригноблений казати?», яка здобула своє переконливе місце серед постколоніальних студій, дуже вдало виглядає в контексті образу Донбасу, в межах всіх періодів історичного існування. Те, що українське населення не мало змоги власної репрезентації внаслідок колонізаторської політики, показує і рівень уваги обидвох імперій до Донбасу, без якого, як стверджував В. Ленін «соціалізм залишиться тільки добрим побажанням».

Повертаючись до сьогодення образу Донбасу, слід зазначити, що політичні та інші розбіжності в Україні, які подаються окремими політологами як ледь не «цивілізаційні розломи», на нашу думку є лише ареалами колонізаторських впливів, які мали різну часову та змістовну інтенсивність.

Саме тому, розпізнавання образу Донбасу в імперському (фактично антиукраїнському) дискурсі є контрпродуктивним. З іншого боку, безвольне і часто амбівалентне  ставлення до образу Донбасу перетворює  навіювані міфи на складову мислення місцевих мешканців, залишаючи їх в тенетах імперських версій минулого та майбутнього.

Відновлення та постання українського образу Донбасу відбувається поза офіційними розпорядженнями Києва чи позірними потугами місцевої влади, часто стаючи альтернативою як першим, так і другим.

Наявність реальної протидії та противаги постанню образу українського Донбасу може витворити новий системний рівень протидії знизу, який через легальні форми діяльності українських спільнот буде впливати як на внутрішню, так і на зовнішню структуру образу Донбасу як українського прикордоння, а не «Дикого поля».