Петро КРАЛЮК. Діоптра

або Дзеркало, в якому бачимо не лише себе, а й інших, подорожуючи в часі та просторі

 

 

Людині ж дано від Бога міряти все на світі своєю міркою.

І в цій мірці приналежність до роду є величиною сталою.

Із проповіді митрофорного протоієрея

Юрія ВЕЛІГУРСЬКОГО,

нащадка аристократичного роду

графів Велигорських, який веде

свій родовід уже шість віків

 

…того не прочитаєш в жаднім творі,

про що тобі оці рядки говорять,

про що тут мова спомину буде:

це твого роду безбережне море…

Із поеми «Волинський рік»

Леоніда МОСЕНДЗА

 

               

  …ДЕ ГОВОРЯТЬ МЕРТВІ Й МОВЧАТЬ ЖИВІ

 

 

ЗАЧАЛО

 

Іноді це видається химерною грою уяви. Іноді – дивацтвом. Як і диваком (принаймні, на перший погляд) здавався Максим. Я навіть не впевнений, чи це його справжнє ім’я. Можливо, він так себе іменував на честь свого кумира. А, втім, це не має значення.

Без Максима світ здавався б мені занадто простим. Зрештою, нецікавим. З ним наші шляхи перетнулися випадково. Так вважав я. Хоча в цьому світі все випадкове. І все закономірне. Як хто сприймає.

Уперше ми зустрілися в бібліотеці. Місці, де говорять мертві й мовчать живі. Певно, так про книгозбірні говорили ще стародавні римляни. …чи інтелектуали доби Відродження. Я «чаклував» над грубезним томом творів Мелетія Смотрицького, вглядаючись у готичні літери. Боюсь, для багатьох ім’я цього письменника нічого (чи майже нічого) не говорить. А читання його творів, написаних майже чотириста літ тому, сприймається як даремна трата часу.

Раптом над своєю головою почув голос:

– Тут немає одного важливого твору.

Принагідно зазначу: в цьому томі були зібрані всі звісні полемічні писання Смотрицького.

Перед моїми очима постав чоловік «середнього віку», років так тридцяти п’яти, одягнутий у чорне.

– Про що це ви? – запитав його.

– Про твір, який писав Мелетій в останні роки життя.

Чоловік не мав бажання щось пояснювати. І пішов углиб читальної зали, тримаючи в руках кілька фоліантів. Я лише провів його поглядом.

Потім відклав том. Хотілося довідатись, про який твір вів мову незнайомець. Можливо, дійсно, письменник у останні роки життя щось написав і це «щось» не дійшло до нашого часу. Поряд зі мною лежало кілька книжок, у яких розповідалося про Смотрицького. Всі вони переконували: останній твір письменника «Екзетезис…». Власне, його повна назва «Екзетезис, або поквитання, розправа між «Апологією» та «Антидотом» про залишок блудів і єресей Зизанія, Філалета, Ортолога і Клірика, здійснена через боговелебного Мелетія Смотрицького, номінованого архиєпископа Полоцького, єпископа Вітебського й Мстиславського, архимандрита Віленського і Дерманського, до обох сторін народу руського Року Господнього 1629, 3 квітня. У Львові, в друкарні Яна Шеліги, архиєпископа».

Коли Мелетій писав «Екзетезис…», то з ревного православного вже зробився прихильником унії, навіть сам себе критикував за попередні «блуди». Колишні соратники відцуралися й писали на нього злісні пашквілі. А він, сидячи в Дерманському монастирі, наївно сподівався знайти порозуміння між уніатами та православними.

Після «Екзетезису…» архимандрит не брався за перо, не полемізував. Усамітнився у своїй обителі. Зневірився в багатьох речах світу цього. Шукав спасіння в аскезі. Постився, носив власаницю, бичував тіло. …Й молився. «Страждаючий тілом перестає грішити», – учив апостол Петро.

У 1633 році Мелетій важко захворів. Лікарі казали: треба подумати про тлінне тіло. Та він не слухав. Прагнув смерті?

І після Різдва пішов із життя. Християни тішилися – Христос народився. А він, архимандрит Мелетій, він же архиєпископ Ієраполітанський (сам Папа надав йому цей титул), помирав.

 

Батенько вмирає – вікна відчиніть,

Щоб душі довільно вилетіти в світ!

Батенько вмирає – білий і німий,

А лице вкриває зимень-сніговій.

 

Чомусь на пам’ять приходять «язичницькі» вірші Оксани Лятуринської.

 

Розстеліть на лаві корзно і чугу,

І жертовний в сінях хай кричить когут!

Сонечку, наш батьку – ой, яка імгла!

Тужить, печалиться по тобі земля.

 

У жилах цієї красуні-поетки переважала кров чужинецька (справжнє ж бо прізвище ля Тур). Та вона, як ніхто, чула (відчувала!) прадавні голоси землі волинської. І мелодійно передавала їх.

Мелетій Смотрицький теж відчував. Інакше б не стилізував під плач-голосіння початок свого «Треносу»:

 

Горе мені, бідній,

горе нещасній…

Ви, що стоїте передо мною,

ви, що дивитесь на мене, –

послухайте і подумайте: чи є де біль, як біль мій?

Чи є де смуток і жаль, як журба моя?

 

Так плакали жінки-волинянки, прощаючись зі своїми чоловіками. А чи хтось заплакав, заголосив, коли відійшов у вічність архиєпископ Ієраполітанський?

Чому, думаючи про Смотрицького, я згадав Лятуринську? Що спільного між цими людьми, яких розділяє трьохсотлітня часова відстань? Те, що їх вигодувала волинська земля: Смотрицького – Острожчина, Лятуринську – Вишнівеччина? Те, що вони дітьми вслухалися в одну й ту саму мову, яка майже не змінилася за триста віків? Чи те, що навчилися співати пісень, які й нині співають волиняни? …І чули однакові голосіння над тілами померлих?

Мій погляд відірвався від книг. Хотілося перепочити. Я пішов у бібліотечну кав’ярню. У кутку за столом сидів чоловік у чорному. Перед ним стояла філіжанка кави.

– Дозвольте?

Чоловік байдуже кивнув головою.

– Ви говорили про якийсь твір Мелетія Смотрицького, написаний ним наприкінці життя. Але тоді він уже нічого не писав.

– Невже?

– Це загальноприйнята думка. Її можна знайти в книгах, статтях.

– І ви їм вірите?

Я розвів руками. Чоловік надпив каву.

– Про минуле ми знаємо те, що хочемо знати, – були його слова.

– А як діялось насправді – це таїна за сімома печатями?

Мій співрозмовник іронічно посміхнувся. І запитав:

– Що таке історія?

– Ну… – дещо розгублено почав я, – певно, пам’ять про минуле.

– Хай буде так. Подумайте, яким чином вона формується? Хіба не з допомогою відібраних нами ж документів, писемних творів, котрі ми намагаємось «озвучити». Але чи є це «озвучення» істинним? Можливо, вказані пам’ятники говорять не те, що намагаємося почути від них.

– Вас не влаштовує загальновизнане історіописання?

– Звісно.

– Хочете бути білою вороною?

– Я звик. Повірте, це не так вже й погано. Іноді навіть корисно.

Чоловік допив каву, чемно подякував за розмову.

– Сподіваюсь, ми ще зустрінемося, – промовив я, простягаючи візитівку.

– Все може бути. Людський світ – тісний.

– І як вас іменувати?

– Називайте Максимом.

Ото і все. Через якийсь час я про цю розмову майже забув. Студіював твори Смотрицького, писав про нього монографію. Зрештою, видав її.

 

ДЕРМАНЬ. МЕЛЕТІЙ СМОТРИЦЬКИЙ

 

На мою електронну адресу прийшов лист: «Ви так і не відшукали останній твір Дерманського архимандрита? Максим».

«Це – «Екзетезис…», – була моя відповідь.

«Не так», – заперечував мій кореспондент.

«А як?» – не без іронії запитував я.

Відповіді не було.

Задзвонив телефон. Я підняв слухавку.

– Ви були в Дермані? – То говорив Максим.

– Так, але давно.

– Там є могила Смотрицького. І зберігався його архів.

– Архіву давно вже немає. Яка доля його – невідомо. Так само невідомо, де могила.

– Поїдьте в Дермань! – каже Максим з нотками категоричності в голосі. Й кладе трубку.

Минає день, другий. Максим не телефонує, не надсилає листів електронкою. Проте його «Поїдьте в Дермань!» ніби загіпнотизувало мене. Час-від-часу я чую ці слова. І думаю про «цариню українських сіл». Так називав Дермань Улас Самчук.

А чому б і не поїхати?

Старенький і брудний ПАЗик, чмихаючи, везе мене з Рівного до Здолбунова, потім – до Мізоча. Їде повільно. Куди йому поспішати? Як і тим людям, що сідають до нього, аби доїхати від села до села.

Та мене не дратує повільність, пилюка на сидіннях і навіть брудні фіранки. Око тішать пейзажі. Тут рівнина повільно (органічно!) піднімається до неба, переростаючи у невисокі вкриті лісом пагорби. Перед ними ніби розстеляються поля-скатертини – жовті й зелені. Час-від-часу з’являються сільські хати, криниці біля них, садки, придорожні крислаті дерева й прикрашені вишиваними рушниками хрести на роздоріжжях. При всій своїй звичності в цих краєвидах є щось незвичне. Тільки – що?

Поряд зі мною сідає уже немолода жінка. Біля ніг ставить сумку. Трошки привідкриває її. Звідти визирає маленьке кошеня. Злякано водить очицями. І несміливо нявкає.

– Ключ! – гукає жінка.

– Ви загубили ключа? – питаю її.

– Та ні. Ключем звати мого котика. Розумію – незвично. То внуки його так нарекли, коли гостювали в мене. Тепер поїхали до батька-мами. Але просять: «Бабо, привези Ключа». Ото і везу.

– Вийміть котика – хай не мучиться.

– А він не буде вам заважати?

– Та ні. Навпаки трохи розважить.

Жінка виймає кошеня, яке міцно тулиться до неї.

Хочу погладити це маленьке пухнате чудо.

– Не бійся мене, Ключ, – кажу йому.

Боїться.

– Розкажи, Ключ, які замки, двері ти відкриваєш?

Жінка посміхається. У Мізочі вона виходить. Певно, тут живуть батько-мати дітей, які так химерно назвали кошеня.

Далі автобус ледь котиться вищербленою бруківкою. Ось і Дермань. Але то Дермань Перший, чи то панський, як колись іменували. Мені треба до Другого, монастирського. Там народився Микола Хомичевський, що гордо іменував себе Борисом Теном (Бористен – антична назва Дніпра). Звідки у волинського хлопця потяг до еллінства, чому перекладав Гомерову «Іліаду» та «Одіссею»? Відчував у цих творах щось рідне? Адже про землю волинську оповідали давньогрецькі міфи. Так, принаймні, вважав Улас Самчук: «Існує думка, що ріка Горинь, яка свого часу була великою, багатоводною границею між півднем і північчю знаного греками світу варварів, згадується під назвою Ерідан грецьким поетом Гезіоном у його міті про Фаетона, сина бога Сонця, влученого блискавкою Зевса, який впав з неба до річки Ерідани, від чого заплакало Сонце, а пролиті ним сльози за втратою сина обернулися в бурштин… На Волині й до цього часу знаходять ті сльози Сонця, звані бурштином…».

До речі, самого Самчука іменували українським Гомером. А справді, чим «Волинь» – не «Іліада»? А його рідна Тилявка – не Іліон, який пережив лихоліття Першої світової війни й революцій. Дермань же – як море, де на відважного мандрівника чекають різноманітні пригоди. Це, за словами того ж Самчука, старовинна, барвиста легенда, переповнена «чудодійними пригодами, мов би з оповідань Одіссея».

Український Гомер мусив народитися в Дермані. Інакше не став би Гомером. Інакше б фрау Германіна фон Лінгельсгайм із далекого Вроцлава-Бреслау не побачила у ньому, бідному наймиті-емігранті, майбутнього письменника. І не напоумила написати роман-епопею «Волинь».

А, може, в цієї німкені заговорив глибинний «голос крові». Бо предки її, готи, в давні часи кинули насиджені, але суворі й бідні землі біля моря Балтійського і пішли шукати щастя-долі на південь. Йшли густими лісами, оминали підступні болота, дорогу їм перетинали ріки, озера. Та вони все йшли поки перед їхніми очима не з’явилися погідна волинська земля.

До сьогодні археологи знаходять на Волині залишки готських поселень. Одне з них бачив і я на крутому березі річки Стир. Удалині виднілося село Боремель – село давнє й велике. А навколо – чорний-пречорний чорнозем, темно-синя річкова вода й острівці зеленого лісу. Все це, як і в Дермані, невимовно гарне і незбагненно містичне.

«Дермань. Знаєте ви, що таке Дермань?» – Звучить голос Уласа Самчука. Поряд фрау Германіна. Видається їй, що це вона вже десь чула, бачила. …Задовго до свого народження. Хоче подарувати своєму оповідачу щось епічне, де говорить велич людського духу. Й дарує двотомник «Фауста» Гете. Підписує: «На згадку від Вашої материнської другині». Промовисто! «Дермань… – веде далі Улас. – Це дуже простора і дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво. Вже здалека виринають із зелені, то знов десь зникають золоті хрести її церков. Вже здалека цілими натовпами облягають зо всіх сторін краєвиди… Все то накидається на вас хижо зо всіх боків, ніби зграя звірів, і хоч-не-хоч, – ви здаєтесь».

Здаюсь. Автобус зупиняється на горбочку. Там – невеликий майдан. Перед очима постає спокійна, впевнена в собі і зовсім не сільська будівля. …На два поверхи. То колишня семінарія імені князя Федора Острозького. Тут підлітком ходив Улас Самчук. Тут вивчив вірш, який запам’ятав на все життя:

 

Волинь незабутня, країно славутня,

У пишній красі ти красуєш.

Здавен твою бачу українську вдачу,

Здавен мою душу чаруєш.

 

Мене тягне до цих стін. Торкаюся їх рукою. Зараз тут нікого немає. Тиша. Слухаю її. Чую, як лунають чисті, дзвінкі голоси юнаків та юнок, котрі декламують вірші Шевченка, намагаючись пробудити в собі «українську вдачу». Ми – не тутейші, «нє рускіє», ми – українці. Було це майже сто літ тому. Ніби багато що змінилося з того часу. …І нічого.

Навпроти – старезні дерева. Їхні корені попідмивали дощові потоки. Але вони міцно тримаються землі, п’ють її життєдайну вологу. І ніби промовляють перехожим: ми були, є і будемо. Поряд монастирські мури. Такі ж міцні й давні, як ті дерева. Вдалині – пасмо пагорбів, одягнутих у розкішні лісові шати.

Десь недалеко б’ють джерела, від них течуть малесенькі потічки-струмочки, що десь за обрієм стають ріками – великими, повноводними. Тут – початок! Не даремно наші предки (язичники) молилися біля джерел, шанували їх. Бо джерело – не лише потік чистої води. То – вир життєвої снаги, який дарує земля.

Дермань… Як називали тебе в давнину, до того, коли із твоїх джерел напився хан Батий, який і зруйнував старе городище? Рай-Городком?

Ти справді видаєшся раєм цієї погожої серпневої днини.

Іду до монастирських воріт. Монастир же – як замок. Не приступишся!

Опиняюсь на подвір’ї. Гарно тут, затишно. Хоча… відчувається ледь помітний безлад, якась дисгармонія. Не концентруюсь на цьому і прямую до церковиці, що посеред подвір’я.

Колись монастир був чоловічим. Тепер – жіночий. Зустрічаюся з колючими, настороженими поглядами черниць. Я ж – незнайомець. А з незнайомцями варто бути обережним. Намагаюсь привітно посміхатися. Я вам не ворог! Хрещусь, преклоняю голову, ставлю свічку. Тепер ніби свій.

Виходжу з церкви і бачу на монастирській будівлі квадратик вищербленої стіни. Щось тут відколупували, вибивали, виривали «з м’ясом». Певно, тоді стіна плакала. Їй боліло.

Біля мене проходить черниця.

– Вибачте, що тут було? – питаю і вказую рукою на «поранену» стіну.

Черниця дивиться крізь мене.

– Богомольцю, не твоє це діло.

Хоче йти далі. Та якась незрозуміла злість починає нуртувати в мені.

– Зачекайте!

І ніби грім серед ясного неба… Я згадав! Колись бачив тут меморіальну дошку, присвячену Мелетію Смотрицькому. Можливо, десь поряд лежить його прах.

Зопалу кажу це черниці.

– Де ви поділи дошку?! – не питаю. Кричу.

– В святій обителі не місце для імені віровідступника, – карбує слова черниця.

Така людина не зважає на думки інших. І свято вірить у свою правоту. Чи, принаймні, вдає, що вірить.

– Не вам змагатися з ним у праведності! – голосно кажу їй.

Бачу: з храму починають випливати, наче чорні лебідки, монашки.

– Хто ти такий, щоб нам указувати, – сичить черниця. – Гей, сестри, – кличе вона, – йдіть сюди!

Починає щось торочити їм. Лебідки перетворюються у вороння. Обступають мене зі всіх боків. «Чого прийшов у наш монастир?!» – кричать. Починають шарпати. Якась черниця плює в лице. «Антихрист, згинь!»

Виштовхують за ворота.

– Щоб ноги твоєї ніколи тут більше не було!

У мене й самого немає бажання навідатись ще раз у цю обитель.

Голова йде обертом.

 

Перед очима – видиво.

Спекотна літня днина. Така, як зараз у Дермані. Архимандрит Мелетій зі своїми слугами стоїть біля брами Києво-Печерського монастиря.

– Велено не пускати, – лунає з-за воріт.

– Але чому?! – обурюється Смотрицький. – У мене ж є лист від отця-архимандрита Петра. Він запрошує до себе.

– Нічого не знаю.

– Отче, – тихцем звертається до Мелетія молодий чернець із його почту, – не вірте молдавському господарчику. Він зрадить. Як і зраджували не раз русинів молдавани. Хіба не вони погубили славного лицаря-князя Дмитра Вишневецького? І вас погублять.

– Як ти смієш говорити таке про велебного отця-архимандрита?! Він же зі славного роду Могил. А рід сей добре знають не лише в Молдавії, а й тут, на Русі! – невдоволено промовляє Мелетій.

З-за воріт з’являється чернець.

– Архимандрит Петро наказав передати: зараз у монастирі владики на собор зібралися, радяться, що з твоєю єретичною книгою робити. А тобі і твоїм людям веліли до монастиря Михайлівського їхати.

Мелетій закусує губу. В душі у нього кипить, але він намагається не виказувати цього. У Михайлівський – так у Михайлівський. Його тут приймають. Хоча й нерадо. Дають кімнату-келію.

Не встигає розкласти речі – а до нього вже заявляється протопоп Андрій Мужиловський. З ним ще кілька людей. Навіть не вітаються.

– Кайся, єретику! – ледь не радіє протопоп. – Ми у твоїй «Апології» аж сто п’ять блудів знайшли.

– Немає ніяких там блудів! – різко відказує Мелетій нахабному ієрею. – І я це доведу. На соборі!

– Ніхто тебе слухать не буде, – пихато рече протопоп. – Маєш зректися своєї книжиці. Інакше…

– Що – інакше? – не витримує архимандрит. – Як ти розмовляєш з владикою?!

– Владика… – презирливо кривить губи Мужиловський. – Це ти сьогодні владика. А завтра – побачимо. Пішли, – каже до своїх супутників.

Мелетій залишається наодинці. Бере перо. Починає писати. Пишеться важко.

Чому мене так зневажають, питає він у свого адресата. Через те, що розповів про єресі та блуди Зизанія, Філалета, Ортолога й Клірика? Чи гріх мій у тім, що показав шлях до єдності Русі старожитньої, православної з Руссю новою, уніатською?

Усі ми грішні, писав Мелетій. І я не без гріха. Але коли хтось согрішить, не слід до нього йти з гнівом-ненавистю, бо не зарадить це хворобі. Ліки треба шукати в милосерді християнському.

Уже ніч. Всі сплять. Мелетій докінчує листа.

Вранці кличе до себе диякона Порфирія. Просить передати своє вчорашнє писання владиці-митрополиту Іову Борецькому.

Чекає на відповідь. Відповіді немає.

Знову береться за перо.

Просить допустити на собор, де радяться владики. Обіцяє, що не буде друкувати «Апологію», поширювати її.

До келії безцеремонно увіходить козак Соленик. Він –напідпитку. Говорить, що думає.

– Хочеш, владико, води в Дніпрі-Славуті напитися? Усіх вас мудрагелів-уніатів до бісової мами пошлемо. І не подивимось, хто якого сану. Бо не Волинь то, і не Поділля, і не Біла Русь. То – Украйна! Тут – воля. І немає в наших краях ксьондзів-єзуїтів. І уніатів не буде! Зрозумів?

Мелетій мовчить. Що з козаком говорити?

– То – зрозумів? – пильно вдивляється в очі Соленик.

– Прости йому, Боже, – шепоче Мелетій, опустивши голову. – Він сам не знає, що чинить.

Козак, не розчувши слів, схвально киває головою.

– Добре, владико, молись. Гріхів у тебе багато!

Соленик зникає. Заходить новий гість, чернець. Каже, що до монастиря прийшов владика Іов. Зараз він у церкві.

Мелетій поспішає туди. Митрополит стоїть в оточенні єпископів, ієреїв. Тут же козаки. Поміж них – всюдисущий Соленик.

На Мелетія дивляться косо, з осторогою. Вітаються стримано. Іов просить козаків покинути храм. Роблять вони це неохоче. «Ну, біс вашій матері, махлюйте…» – спересердя каже Соленик.

У церкві – лише особи духовні. Серед них і Смотрицький. Моляться. Потім рече Іов. Каже, що в «Апології» дух нечистий говорить. Єпископи схвально кивають головами. Щось хоче сказати Мелетій. Але до храму приносять покійника. Поганий знак.

– Може, не варто опиратися, – міркує архимандрит Дерманський. – Сказати: я – винен. Бо все це ніщо перед вратами вічності.

Іов, владики, ієреї ідуть у келію. Тут Мужиловський починає зачитувати окремі місця «Апології», які вважає єретичними. Він навіть не розглядає їх – лише вигукує «го-го». А на закінчення кидає: «Хіба то малі незгоди з нашою церквою?»

Всі мовчать. Слово намагається сказати Смотрицький. Посилається на Василія Великого, Григорія Богослова… Та справу вже вирішено. Іов дає знак Мужиловському. Той витягує картку, на якій записано присуд собору. Читає. Мелетій у майбутньому ні словом, ні помислом не повинен чинити кривд Руській церкві. Ніби він чинив! Має відректися від «Апології». А ще – не виїжджати з Києва до Дерманя.

– То більша покута, ніж мій гріх, – рече Смотрицький.

На нього починають кричати. Мелетію стає погано, як і мені. Він іде.

 

І я йду.

…на зупинку. Автобуса немає. Кажуть, буде не скоро. У «цариню волинських сіл» громадський транспорт навідується раз на кілька годин. Стояти і чекати під пильним поглядом недоброго ока з-за монастирської огорожі – жодного бажання.

Вирішую йти пішки до Верхова.

Стежинка біжить то вгору, то вниз поміж невеличких вулиць-хутірців, яких не встигла знищити радянська влада. Хоча намагалась. Як і звичаї, традиції непокірних жителів Дермані. Село було ж бандерівським! Тут і генерал-хорунжий, шеф штабу УПА «Північ» Леонід Ступницький похований. Усілякі просвітяни, оунівці, упівці та інші «українські буржуазні націоналісти», звісно, не давали плідно працювати мирним радянським людям у важкий післявоєнний період. Тому радянські люди розстрілювали націоналістів, в ліпшому випадку вивозили їх «в мєста нє столь отдальонниє», де ті часто віддавали Богові душу. А найбільш злісних стріляли. Та і цього було мало радянським людям. Щоб викорінити крамолу, перейменували Дермань. І назву гарну придумали – Устенське. Від річки Устя, що бере тут початок. За часів «перебудови» стару назву повернули.

Але є таке, чого не повернути. Хутори вже не ті. На них печать запустіння. Помаленьку вмирають. Як і село Дермань. Як, на жаль, і більшість українських сіл.

Хутори закінчуються. Дорога повертає до лісу. Спочатку несміливо біжить біля нього. З одного боку – поля, з іншого – лісові хащі. Були, оповідають, тут княжі лови. Й одного разу князь Острозький (який незвісно – Данило, Федір, Костянтин) задрімав, їдучи на коні цим лісом. Звідси й назва села – Дрімань, Дермань. Чи так воно було чи ні, хто знає. Дермань – село давнє. З правічних часів існувало, коли ще й про князів Острозьких не чули.

Ніби в холодний став, занурюється дорога в лісові нетрі. Навіть у спеку тут прохолодно. Верховіття старих дерев затуляють сонце. Здається, ніби ти в храмі, де гра світла й тіні творить особливу атмосферу спокою і молитви.

 

Перед очима знову Мелетій Смотрицький. Він у церкві разом зі священиками, ігуменами, архимандритами, владиками, козаками… Всі моляться. Літургія добігає кінця. Петро Могила роздає присутнім вирвані сторінки «Апології» й запалені свічки. Іосиф Бобрикевич із Вільна щось виголошує. Мелетій не чує. З-під ніг тікає земля. Храм, свічки, люди, вирвані сторінки – все зливається в якомусь коловороті. Він чує лише одне слово – «Анафема». «Анафема», – повторює багатоголосий хор голосів. «Анафема», – шепоче й він. Бачить, як рвуть сторінки книги, палять, кидають під ноги, топчуть. Він теж це робить. Мимоволі.

Ледь виходить із храму. Не може, але мусить іти. Тікати… Тікати у свій Дермань. Їхати.

 

…Лісовою дорогою їде легкове авто. Звідки воно взялося? Обганяє мене, зупиняється, здіймає хмару куряви.

– Вас підвести? – За кермом Максим.

– Наші шляхи знову перетнулися, – радію, а чи дивуюся.

– Я ж казав: світ – тісний.

Вмощуюся на переднє сидіння. Машина – нічогенька. Щоб купити таку, треба мати чимало грошей. Звідки вони у чоловіка, який цікавиться такими непрагматичними речами? …І відвідує місця, де говорять мертві й мовчать живі.

На задньому сидінні помічаю щось дбайливо загорнуте в сіре полотно. Видать, має ціну. За формою це щось нагадує картину. Або ікону.

Ліс закінчується. Ще трохи – будемо у Верхові.

– Ви їздили в Дермань? – питає чи, швидше, стверджує Максим.

– Так, але подорож важко назвати приємною.

– Може, хоча б повчальною?

– Радше, безглуздою.

– За великим рахунком все наше життя безглузде. Просто ми намагаємося надати йому якогось сенсу, – міркує мій співрозмовник.

– Для чого?

– Певно, так легше жити.

Ось і Верхів. Це село не менш мальовниче, ніж Дермань. Обступив його ліс з кількох боків. А ще тут є великий-превеликий став.

Біля ставка кілька високих дерев, між якими ховається придорожній ресторанчик. Певне, саме тут він і має бути.

– Трохи відпочинемо, – пропонує Максим і зупиняє машину.

Нічого не маю проти. Поряд з рестораном, біля самої води, стоїть кілька грубо тесаних столів й біля них такі ж лавиці. Перед очима – широка водяна гладінь, що впирається у заліснені пагорби. Таке рідко побачиш у нашому цивілізованому світику.

Обираємо один зі столів. Прошу принести мінеральної води, а мій супутник замовляє каву.

Максим, як і раніше, одягнутий у чорне. Він сидить спиною до ставка. Стависька! ...Голубе небо (жодної хмаринки), така ж чиста вода, десь збоку шумлять дерева. А на тлі всього цього – чоловік у чорному. Такий одяг личить Максимові. Цікаво, чи до лиця була чернеча ряса Мелетію?

Раптом згадав: Максим – світське ім’я Смотрицького.

Хвильку-другу не говоримо. У такому місці можна й помовчати. Послухати, що промовляє земля, небо, вода…

– Скажіть, – звертаюся до Максима, – чому ви думаєте, що в останні роки життя Мелетій Смотрицький написав якийсь твір? Адже жодних згадок про це немає.

– Поміркуймо разом, – пропонує мій співрозмовник. – Писати – стихія Мелетія. У цьому він бачив своє покликання. Якщо хочете – сенс життя. Скільки з-під його пера вийшло полемічних творів – «Антиграфи», «Тренос», «Верифікація невинності», «Оборона верифікації», «Еленхус», «Юстифікація невинності», «Апологія», «Протестація», «Паранезис», «Екзетезис»… Насправді ж, їх було більше. Та не всі нам відомі. Коли ж Смотрицькому, з певних причин, не випадало полемізувати з опонентами, він писав інші твори. Уклав «Євангеліє учительне», слов’янську «Граматику». Її навіть Ломоносов іменував вратами своєї вченості.

– Це ще нічого не доводить, – заперечую Максимові. – Справжні письменники (а до них маємо всі підстави зарахувати Смотрицького) переживають періоди піднесення і депресій. Творчість ніколи не буває рівною.

– Хочете сказати, що в Дермані у Мелетія почався період творчої кризи?

– Схоже на те. Ми ж не маємо відомостей про його твори, котрі були написані в 1630–1633 роках.

– Ви так і не відчули духу Дерманя. Це село і його околиці мають потужне енергетичне поле, яке породжує творчих, діяльних натур і живить їх.

– Це містика.

– Містика? – майже обурюється Максим. – Давайте звернемося до фактів. Пригадайте, Іван Федоров став управителем Дерманського монастиря перед тим, як почав друкувати Острозьку Біблію. На початку ХVІІ століття в Дермані зібралися чи не найкращі православні інтелектуали України: Ісакій Борискович, Іов Княгиницький, Кипріян… Перший з них пізніше стояв біля витоків Луцького Хрестовоздвиженського братства – оплоту православ’я на Волині, другий заснував Скит Манявський – ще один оплот православ’я, але вже на Галичині. Тоді ж у Дермані з’явився Григорій Отрєпьєв, який невдовзі став царем московським під іменем Дмитрія Івановича. Продовжувати? Борис Тен, Улас Самчук… Що це – містика? Випадковість? До речі, ви знаєте, що автор звісного радянського бестселеру «Як гартувалася сталь» Микола Островський народився неподалік Дерманя? …У майже один і той самий час із Уласом Самчуком. Звичайно, це ідейно різні письменники. Проте і один, і другий потужно енергетичні. Звідки це в них?

– Хочете сказати, що Смотрицький, опинившись у Дермані, не міг сидіти, склавши руки. Мусив творити. Бо там – потужна енергетика.

– Вам не подобається ця гіпотеза?

Здається, питання риторичне. Доводити істинність тільки що викладених міркувань ніхто не збирається. Але вони мені імпонують.

Раптом Максим перестає звертати на мене увагу. Комусь махає рукою. Каже «вибачте» й підводиться з-за столу.

Він підходить до чоловіка, який приблизно одного з ним віку. Вітаюся. Їхнє рукостискання затягується. Чоловік проникливо дивиться в очі. Його погляд – холодний і жорсткий. У жестах відчувається щось військове. Цього немає в Максима, який нагадує вільного художника.

Що спільного між цими людьми? Хоча, зрештою, яке мені діло. Максим і чоловік кудись ідуть. Минає кілька хвилин.

Мій супутник повертається. Зовні він спокійний. Я допиваю мінералку. Максимова кава теж допита. Та він знову підносить чашку до рота. А я кутиком ока помічаю ледь помітне її тремтіння.

– Треба їхати, – каже Максим.

Ми – знову в машині. Мчимо в бік Рівного. Кидаю погляд на заднє сидіння. Там вже немає речі, загорнутої в полотно.

Цікаво, що то було. Хоча можна здогадатися. Я бачив краєчок темної дошки, який виліз з-під полотна. Певно, все-таки стара ікона. У чиїх руках тепер вона? У чоловіка, з яким зустрічався Максим?

Чим займається мій новий знайомий здогадатись неважко. Схоже, маю справу з торгівцем антикваріатом, бізнес якого межує з криміналом. Хоча кожен із нас заробляє на життя, як може. І не мені судити Максима. Якщо він і переступає закон, то на тлі інших злочинців є майже ангелом.

Намагаюсь повернуся до попередньої розмови.

– Як називався останній твір Мелетія Смотрицького?

– А ви якої думки?

– Це мала б бути грецька назва – типу «Меліса», тобто «Бджола», або щось подібне.

– Непогано. Отже, Мелетій на схилі літ вирішив зібрати вислови мудрих людей. Принаймні, ті, які йому подобалися. Однак він цінував оригінальність.

– То правда.

– Ще якусь версію можете запропонувати?

– Не знаю. Здаюсь.

– А як вам «Діоптра»?

– Той, що бачить наскрізь. Здається, так перекладається це грецьке слово? І що ж відкрило Мелетію наскрізне бачення?

– Багато чого.

На деякий час замовкаємо. Потім обмінюємося кількома малоістотними фразами. Нарешті – Рівне.

Дякую Максимові. Він підвіз мене до самого дому. Це дуже доречно, бо дорогою чомусь розболілася голова. Можливо, через те, що довгий час перебував на сонці. Чи, може, дав знати про себе стрес, який я пережив у Дерманському монастирі.

Падаю на ліжко.

А на думку приходять слова: «Всі ці душевні і фізичні хвороби – лише сигнальні вогні, якими природа обнесла краї жахаючих прірв і топких боліт, щоб охоронити людину».

Це Володимир Марцинковський – богослов, філософ, який народився і часто бував у Дермані.

 

Закриваю очі. Засинаю.

Бачу себе в шикарному авто, яке мчить на великій швидкості. За кермом – Максим.

– Куди їдемо?

– У монастир.

– Для чого?

– Щоб очиститись.

Машина різко гальмує. Максим кудись зникає. Я залишаюся наодинці біля воріт Дерманського монастиря. Довкола – жодної живої душі. Заходжу на порожнє подвір’я. До мене підходить чернець і питає:

– За чим ти прийшов сюди?

– Не відаю.

– Шукаєш спокою?

– Можливо.

– Я теж шукав.

– І знайшов?

– Ні. Зате зрозумів: краще страждання, ніж спокій.

– Ти шукаєш страждань?

– Я умертвляю тіло.

Чернець бере мене за руку.

– Ходімо.

Ми йдемо похмурими коридорами. Відкриваються двері келії. Заходимо. Тут багато книг – друкованих, рукописних.

– Я думав, – каже чернець, – знайду в них мудрість. А вони мене заплутали. Колись я захищав грецьку віру. Думав: вона – істинна. Написав чимало творів на її захист. Потім настали часи розчарувань. Я бачив таке, чого бачити не варто. Й замислився: чи істина те, що захищаю?

– А що таке – істина?

– Отож бо.

Мій співрозмовник хилить голову.

– Тепер я на іншому боці, захищаю з’єднаних, уніатів. Та здається мені: ні тоді, ні зараз не чинив правильно. Я – великий грішник.

Чернець повільно скидає рясу. Оголює плечі. Вони – в рубцях.

– Якщо страждаєш за діло – кайся; якщо страждаєш безневинно – радій, – мовить він.

У його руках бачу нагайку. Її свист розпанахує повітря. А на спині ченця з’являється червона смуга. Він бичує своє тіло з якимось відчаєм. Зрештою не витримує, припадає на одне коліно.

– Навіщо робиш це? – питаю. І допомагаю підвестися.

– Страждаючи, ми стаємо кращими. А ще – наші страждання роблять кращими інших.

– Ти обманюєш себе.

– Коли відчуваю біль – стає легше.

– Умертвляючи тіло, ти прагнеш смерті. Тобі набридло життя?

– Можливо.

– Але ж прагнення смерті – гріх.

– Одним гріхом більше, одним менше – яка різниця.

На цьому сон уривається. А перед очима і далі скатована спина ченця.

 

Темно. Вмикаю нічник. Моя рука натрапляє на книжку Марцинковського «Сенс страждання». Розгортаю на першій-ліпшій сторінці, читаю: «Та чи не найбільше страждання іноді полягає у відсутності страждань…»

Віддаю належне парадоксальності мислення цього автора.

«Мертвою пусткою, від якої стигне душа, дме від жаху безцільності, що народжує найгірше зі страждань – скуку, тяжку, як це не дивно, саме тим, що немає в ній страждання, ані болю, ні гіркоти, ні журби – але сама беззмістовна пустеля…»

Звідки це в Марцинковського? Невже відчував томління душі Смотрицького? Адже міг той спокійно жити в Дерманському монастирі, безтурботно і в достатку. То була чи не найбагатша чернеча обитель Волині. Та, певно, архимандрит Мелетій боявся спокою. Усі попередні роки був у вирі боротьби. Тепер розчарувався. І перед ним – беззмістовна пустеля. Тому щоб не загинути, шукав страждань.

«Нерідко зі страждання людина виходить міцнішою», – писав Марцинковський. Можливо, вдаючись до суворої аскези, приймаючи добровільно страждання, Смотрицький хотів стати сильним.

Біль голови не вщухає. Підходжу до комп’ютера й надсилаю по електронці Максимові:

«Життя має сенс. Воно – в стражданні».

«Так вважав Будда.», – відписує він.

«І християнин Марцинковський, – набираю свій лист. – «…не страждати – означає не брати участь у житті, в його страді, бути «зайвим» і нікчемним…» – це його слова».

«Хто такий Марцинковський?» – запитує мій кореспондент.

«Однодумець Смотрицького», – відписую…