Юрій СИЧУК: «На тлі світової літератури українська сучасна проза виглядає сірою і нецікавою…»

Два роки виходить альманах сучасної української літератури «Нова проза», в якому друкують своє перші спроби молоді прозаїки. Робить альманах одна людина, яка, крім відбору творів для часопису, їх редагуванню, верстки, а далі бігання від друкарні до книгарень, на пошту, щоби відправити авторах їх примірники, а ще й заробляє майже самотужки для альманаху кошти. Два роки на численних літературних форумах іде дискусія – коли ж альманах загнеться? – але Юрій Сичук однаково шукає шляхи для подальшого розвитку свого дітища.

Микола Савицький: Чи вдалося Вам відкрити «нову прозу»?

Юрій Сичук: Навряд чи зможу відповісти однозначно. Зараз виходить уже восьмий том, у попередніх вміщені твори близько півсотні молодих прозаїків, у переважній більшості це були перші публікації, хоча й друкували ми молодих, але вже відносно відомих авторів. Зрештою, альманах відомий доволі вузькому колу прихильників художньої прози, та й то лише за посередництвом Інтернету.

М.С.: Але альманах продається в книгарнях…

Ю.С.: Так, «Нова проза» є в передплатних каталогах, є в деяких книгарнях, хоча нам із великими труднощами вдається пробитися на книжкові полиці. Якщо відповідь: «Нас ето нє інтєрєсуєт!» вже не дивує з вуст директорів книгарень центру і сходу України, а подекуди й на заході це можна почути, то, наприклад, заява одного з керівників тернопільської мережі навчальної книги «Богдан», що оскільки наші автори не є відомими, то на їхніх полицях вони точно не стануть більш відомими, або ж відповідь директора книгарні «Смолоскип» Ольги Погинайко, мовляв, на полицях їхньої книгарні вже немає місця – то більш ніж дивно. Хоча книгарні Києва, Львова, Луцька продають наші книги й часописи досить непогано, хоча це, звичайно, досить умовно.

М.С.: Тобто, читачів не цікавить «нова проза»?

Ю.С.: Давайте будемо відверті, що будь-яка книга потребує «розкрутки», а оскільки в Україні, за великим рахунком, немає засобів, можливостей для такого роду реклами, то все це робиться завдяки скандалу, якихось гучних провокацій. Більшість далеких від літератури українців од сили назве лише одного сучасного літературного критика, і це буде Олесь Бузина, хоча всім іншим достеменно відомо, хто він насправді. Так, загалом, і скрізь – в політиці, науці, мистецтві, будь-де. Ми не можемо надрукувати статтю про наш альманах у якійсь газеті, бо навіть «Літературна Україна» не може вмістити одне речення про вихід чергового тому – вочевидь там не потрібна молода українська література, то що вже говорити про інші видання. Були якісь надії на «Книжник-Ревю», ми постійно надсилали їм наші видання, але, на жаль, це досить цікаве і потрібне видання наказало довго жити.

М.С.: Варто було б проводити презентації, зустрічі з читачами тощо.

Ю.С.: Так, варто було б, хоча в мене сумні згадки про презентацію першого числа альманаху в Києві, у приміщенні Спілки письменників України. Та справжня причина в тому, що для цього потрібен час і можливості, яких у нас просто немає. Наразі я вдячний лише директору видавництва «Джура» панові Василю Ванчурі за пропозицію провести презентацію в Тернополі, проте і це досить важко, адже, на диво, авторів з Тернопільщини майже не представлено в альманасі, але, гадаю, ми таки проведемо її. Знайти час, організувати все – поки нам це важко. Проте будемо пробувати, зараз ми заснували премію для наших авторів за кращу публікацію і проведемо вручення цих премій у містах, звідки будуть наші лауреати. Це поки таємниця.

М.С.: Чого, на Ваш погляд, бракує молодим авторам?

Ю.С.: Багатьох речей, але найголовніше, – часу і наполегливості, це, загалом, взаємопов’язане. У нас майже немає молодих людей, котрі можуть присвятити свій час художньому вишиванню словом, бо це надто дороге задоволення. А щоби писати прозові тексти, щоби наполегливо працювати над кожним реченням – потрібно багато вільного часу. Тут, звичайно, можна погодитися з Валерієм Шевчуком, котрий, на запитання, що заважає письменнику, відповів, що це «…лінь, що поєднується з малим талантом…», але коли цілий день фізично працюєш і ввечері вже ледве волочиш ноги, то цими обставинами можна вбити й великий талант, хоча обдарованість на кшталт Івана Франка лише укріпляться. Але, на жаль, такий хист дається одиницям.

М.С.: А як Ви можете охарактеризувати сьогоднішній стан сучасної української прози?

Ю.С.: Вона насправді багатолика, охоплює дуже широкий спектр. Я не є критиком, аби характеризувати літературний процес загалом, є улюблені автори, разом із тим, загальна картина сучасної прози не надто втішна, бо надто сірою і нецікавою виглядає на тлі світової літератури. Я гадаю, що ми програємо в масштабах, адже найбільші наші письменники вирізнялися саме масштабом – якщо Шевченко є поводирем і репрезентантом української літератури для світу і по сьогодні, якщо Франко масивом написаного може змагатися з будь-ким у світі, якщо драми Лесі Українки можуть ставитися на всіх сценах світу і будуть цікавими, то твори сучасників цікаві лише невеличкій частині українських читачів. Ні Курков, ні Андрухович поки цього не змінили, можливо, якісь зрушення є, проте вони не міняють картини вцілому. Звичайно, то тільки моя суб’єктивна думка.

А щодо молодих письменників, то щоби народилося щось нове, потрібно переварити старе і зараз, на мою думку, ми переживаємо саме цей період. Старе покоління залишилося в минулому і пише про вчорашній день тої країни і свій особисто. Середнє покоління (зрозуміло, що ці рамки досить розмиті) намагається поєднати минуле, сьогодення і майбутнє. Молоде покоління лише у пошуках, бо, за великим рахунком, їм поки що немає на кого спертися в своїй творчості.

М.С.: Тобто в Україні не було справжньої літератури?

Ю.С.: Звичайно, була і досить яскрава. Я хочу сказати, що у сприйманні молоді немає якихось культових у літературному плані особистостей, котрі можуть надихати, підштовхувати, вказувати напрями руху. Шевченко, Франко, Леся Українка, Коцюбинський та інші вже надто далекі в історичному плані, а такі особистості, як Гончар, Загребельний, Павличко, Драч надто неоднозначні. Мені видається, що таки постатями могли б стати Стус, Григір Тютюнник, можливо також і Ліна Костенко чи Валерій Шевчук, але вони самі не надто намагаються грати цю роль, хоча, гадаю, для молоді це дуже потрібно, бо, на превеликий жаль, вони вибирають собі за кумирів зовсім дріб’язкових персонажів.

М.С.: Що нового варто очікувати від альманаху?

Ю.С.: У мене завжди багато ідей, але, на жаль, не все вдається реалізувати, тому не буду про це передчасно говорити.

М.С.: Мені відомо, що Ви займаєтеся підприємницькою діяльністю, Ви є головним редактором «Нової прози», видавцем і письменником водночас. Чи не важко поєднувати все це?

Ю.С.: Важко, але альтернативи поки що не бачу. У нас немає, принаймні поки що, такого класу підприємців і меценатів в одній особі, тому доводиться все робити самому.

М.С.: Держава також не сприяє у цьому?

Ю.С.: Це швидше звучить, наче риторичне запитання.

М.С.: І просвіту не видно!

Ю.С.: Завжди варто сподіватися на краще, але водночас і самому не лише виглядати небесної манни від влади чи меценатів, але й наполегливо працювати.

М.С.: Бажаю Вам успіху в усіх починаннях і вдячних читачів!

Ю.С.: Дякую щиро.

Розпитував Микола Савицький