Перемога над собою?

Кажуть, Бог насилає війни тоді, коли люди починають забувати про своє істинне призначення на цій планеті. Не знаю, чи насправді Бог такий жорстокий, але знаю, що жодна війна не закінчується наступного дня після підписання миру. В тих чи інших виявах вона може тривати ще не одне десятиліття.

 Кажуть, що завтра – День перемоги. Чиєї – і над ким? Нашої? Навряд чи. Так, була велика війна між двома тоталітарними державами за панування над світом. Два тирани не змогли мирно поділити пиріг, який кожен вважав своїм. Україна опинилася в ролі гарматного м’яса в цій війні. Вірніше, тирани відвели їй таку роль. Але чимало справжніх громадян не погодилося з таким становищем – бо для них існувала інша, значно вища ідея – здобуття незалежної держави. Так з'явився третій фронт проти обох тиранів – Українська повстанська армія.

 Зараз є ідея всіх помирити. Особисто я за це. Бо так склалося, що обох моїх дідусів ця війна серйозно обпалила. Один воював у радянській армії, пізнав полон, втікав, потрапив до концтабору, знову втік, а повернувшись на батьківщину, знову опинився за колючим дротом – «своїм», блін, радянським. Інший служив у румунській армії (Буковина ж бо), яку політики перевели на бік Гітлера, брав участь у нападі на СРСР, потрапив у полон, утік, друзі покликали до боївки УПА, словом, історія довга, а результат аналогічний – радянський табір. І стали вони сватами, і спілкувалися, й ніхто нікого ні в чому не звинувачував, а нині лежать обоє під стандартними хрестами у землі, за яку кожен свою кров пролив і безневинно був скривджений дебільним режимом.

 Але переосмислювати історію – право наступних поколінь. Нічого в цьому поганого немає. Адже цінності, світогляди, ідеї міняються постійно. Я готовий вважати героєм Жукова чи Ватутіна, але героєм російської історії. І лише тоді, коли росіянин вважатиме героями моїх Бандеру та Шухевича. Це буде справедливо.

 І наостанок. На початку 90-х років минулого століття мені, молодому журналістові, довелося спілкуватися зі стареньким учасником Другої світової війни, який окрім того брав участь ще й у т.зв. Фінській кампанії. Вже тоді виникла тема примирення ветеранів, я звернув увагу на великий спротив цьому питанні з боку офіційних ветеранських організацій. І цей сільський, не надто освічений чоловік, з величезними, як зараз пам’ятаю, і ґудзуватими від роботи руками раптом сказав: «Не думаю, щоб той хто, як я, всю війну кулемет на плечах протаскав, буде проти примирення солдатів. Це всяка штабна сволоч воду мутить…»

Час показав, що той чоловік, не знаю живий він ще чи вже у царстві небесному, не помилився. І я завжди йому дякую за це.