Українська мистецька інвазія на Сербію

Днями з Сербії повернулася група українських митців, яка там протягом доброго шматка часу репрезентувала сучасну літературу та аванґардовий театр. Героїв варто назвати поіменно – Андрій Кокотюха, Світлана Поваляєва, Сергій Пантюк, Назар Федорак і театр «Homo ludens» у складі Лали Багірової та Марини Давидової. Керувала процесом незамінна у таких випадках виконавча директриса мистецького об’єднання “Остання барикада» Оксана Омельченко, а відбулася мандрівка з легкої руки Фонду «Open Ukraine» (почесний голова Арсеній Яценюк).

 Шкода, що не зміг поїхати Сергій Жадан, як це планувалося одразу. Але проект і так вдався, про що свідчать позитивні відгуки усіх учасників мистецької інвазії на балканську країну. Розповідати можна багато, якщо серйозно підійти до справи, може навіть вийти книжка середнього обсягу. Але, щоб не «навантажувати» зайвою інформацією наших шановних читачів, обмежимося телеграфними нотатками і фотознімками. Отже…

Дорога туди

В аеропорту, на контролі, дівчат роззували, перевіряючи каблуки. Особливо популярними виявилися бєрци Поваляєвої. У Багірової відібрали пляшку вина, яку вона хотіла виставити колегам в літаку. Вочевидь, наші мисткині видалися спецслужбам такими собі шахідками.

Летіли з Русланою, яка хоч і мала місце в бізнес-класі, тусувалася біля нас – тут знаходилися її підспівки-підтанцьовки. Співачка голосно спілкувалася по-телефону. чомусь, російською мовою, що, м’яко кажучи, нас подивувало.

Обід подали препаскудний, холодний рис з сумнівною ковбасною нарізкою, але пропонували бухельце. Наші не відмовлялися.

У Софії годину стояли, з літака не випускали. Спека неймовірна. потім літак хвилин 20 вирулював на потрібну злітну смугу. Поваляєва: «Це що – таксі? Може ми отак і до Бєлграда доїдемо?»

Зустріли нас працівники українського посольства і Горан Гавранчич. ну, футболіст не нас зустрічав, просто продефілював поряд, викликавши бурхливе захоплення у запеклого вболівальника Назара Федорака. Відвезли на «станицу автобуску», як брати-серби нашу автостанцію називають.

Ми взяли квитки на автобус, що їхав «через села». Дві з хвостиком години оглядали краєвиди, хоч нормальною дорогою до Нового Саду – близько 80 км. В автобусі на контакт вийшов якийсь місцевий пан, якого за настирливість згодом обізвали «маніяком». Саме він годину водив нас по місту, допомагаючи розшукати готель, який знаходився в 15 хвилинах ходи.

Готельно-ресторанний комплекс «Фонтана» виявився класним – історична будівля, європейський стиль. Першого ж вечора – влаштували міжнародне змагання на краще виконання народних пісень. Суперниками виявилася група македонців, які спочатку прийняли нас за росіян. Ми обурилися, і далі контакт налагодився. Спати вони нас проводжали оплесками.

Мистці по-сербськи – «умєтнічки»

Ми знову дико запізнюємося до Бєлграда – про час руху нас ввели в оману. «Посольські люди» обривають нам неіснуючі телефонні дроти, вислуховують наші пояснення, але всім здається, що подумки вони матюкаються. Врешті, нас зустрічають і ведуть на «філолошки» (так по-сербськи) факультет. Там ми спостерігаємо гарну афішу і геть втомлену публіку.

Кокотюха пропонує діалог, але нарід відморожується. Він прагне зацікавити усіх призом за краще запитання – аудіо-книжкою Поваляєвої, і це йому вдається. Ми виступаємо, як кажуть місцеві професорки Люда Попович і Таня Гаєв, з лекціями – розповідаємо про сучасний літпроцес і демонструємо його зразки. Публіка все більше оживає, все бурхливіше реагує. Нам  приносять каву і помаранчевий сік.

Все тепло і дружньо, єдине, що затягує процес, це переклад наших виступів – адже в залі чимало сербських студентів. Але все має своє завершення, і діалоги також. А обіцяний приз за краще запитання отримує мій перекладач  Мілан Джорджевич.

Наступна зустріч – у центральній бібліотеці «града Београда». Тут публіка вже трохи інша – окрім студентства, у залі чимало сивих професорів та представників української громади. Є і русисти – потім вони висловлять свій респект, мовляв, не знали, що українська література така.

Зал музейного типу – його третину займають залишки давньоримських споруд з фрагментом акведуку. Енергетика офігітєльна!

Тепер ми читаємо тексти парами – український «умєтнічек» плюс сербський перекладач. Наприкінці ніхто не хоче розходитися – є про що поговорити. Але ми голодні, як вовки – і нас ведуть до крутої кнайпи. В результаті нам не вистачає грошей – доводиться витрачатися наперед.

За[й]дніца усрадня

17 травня – День заснування національної ради – дорадчого органу місцевої української громади. Відбуваються урочистості за участі Посла України та високих сербських чиновників, керівників різних нацменшин. Ми – звичайні гості, тому всідаємося «на гальорці», щоб просто послухати концерт.

Але спочатку – урочиста частина, де звучать промови українською і сербською мовами. Українською – все гаразд, а от у сербських варіантах по кілька разів зустрічаються слова «українська задніца» (пишеться з літерою «йот». яка не вимовляється),  «усрадня» («д» теж ледь чути) та «упісано». У перекладі це означає – «меншина», «осередок» та «зображенор», але нам все одно смішно. «Умєтнічки» глушать своє захоплення такою лексикою сміхом та «слівовіцою» (місцева горілка на 45 градусів).

Ми вислуховуємо концерт, доволі незлецький, щоправда, відомі українські пісні тут виконуються у пришвидшеній манері, із помітним вкрапленням східних музичних елементів. Справжній фурор спричиняє дитяча капела бандуристів «Ягілка» зі Львова, учасники якої поруч із запальними коломийками лабають «Горбаня з Ноттердаму». як згодом з’ясує поет і професор Назар Федорак, художній керівник «Ягілки» Олена Кушнір є родичкою української поетеси Олени Галети. Це привело його в «нєопісуємий восторг», тож на фуршеті Назар опинився в центрі уваги. Він гарно танцював, потім грав з Кокотюхою в шахи, де за фігури слугували скляночки з ракією, причому, у результаті, випив і білі виграні, і чорні, програні. Коли ми поверталися до готелю –весь час запитував таксиста: «Шофер, а ти Бреґовіча знаєш? Ну оце – джінджі-рінджі бубамара? Ну?» Ми намагалися його вколошкати, у хід навіть пішли Гойко Мітіч та Батта Живоїнович. На щастя, таксист виявився стоїком і жодним чином чином не відреагував на наше глибоке знання сербської культури.